​​​​​​​

Писательница Таня Стус рассказала, каково быть многодетной мамой, юной бабушкой и сказочницей

С первых слов общения с Таней Стус я поняла, что именно таким и должен быть детский писатель: открытым, непосредственным, искренним, вдохновенным и вдохновляющим. И это первое впечатление дальше только укреплялось.

Мы сидели в кафе на Подоле, пили кофе и женьшеневый чай, наслаждались теплым сентябрьским днем и говорили о важном: детях, литературе, реформе образования, планах и мечтах, украинской Луганщине и современном Киеве. 

Таня Стус (Щербаченко) - автор многих книг для детей, среди которых - нашумевшая в свое время энциклопедия для девочек "Панночка", психотерапевтическая книга "Де Ойра?", мечтательный рассказ "Їжак Вільгельм".

Кроме этого, Таня стала составителем новой хрестоматии для младшей школы, вошла в рабочую группу по преобразованию школьной программы, создала и руководит сайтом Барабука, где публикуют рецензии на современную детскую украинскую книгу.

А еще Таня - мама троих дочерей, бабушка двоих внуков, влюбленная жена и любящая теща... 

В общем, тем для разговоров у нас было много. И сегодня - первая часть большого интервью.

Таня Стус - детская писательница

На мероприятии "Фундації Дарини Жолдак" на "Арсеналі ідей" - публичный разговор "Книги як ліки від агресії".

Ты представитель украиноязычной Луганщины... Она существует? 

Так! Я народилася у маленькому, далекому, малодоступному селі на кордоні з Росією, потім поїхала вчитися до Луганська на факультеті української філології. Те, що я зі  сходу України - дуже важливо  для мене, я завжди про це наголошую. І те, що я україномовна, у всіх людей (толерантних і нетолерантних) викликає великий подив: невже на Луганщині говорять українською?

А говорят?

Так, звичайно, говорять! Просто є аграрна Луганщина, де розмовляють українською, а є індустріальна Луганщина, де багато людей з іншою рідною мовою

«Панаехали»? :)

Так... багато приїхало, було зрусифіковано, хтось мімікрував добровільно чи під тиском. Скажу, що питання лояльності до українського там завжди виникало. У різний час по-різному, але стояло. В студентські часи ми бавилися з друзями, приходячи в магазин і кажучи: «Дайте нам пляшку молока і буханку хліба». Для нас це була гра, нам було смішно, а людей це дуже дратувало зазвичай.  А потім, коли почалася вся ця історія з нагнітанням, все загострилось настільки, що розмовляти на людях українською стало небезпечно. Тим більше зараз, під час війни.

А твои друзья из Луганска?   

Більшість живе у Києві, хтось за кордоном, хтось - ще десь... Наше так зване «гетто» переважно виїхало з Луганська, бо не змогли реалізуватися там. Якогось дня і я собі сказала,  що досягла всього в межах цього міста, але можу більше. І вирішила їхати до Києва.

Когда ты переехала?

2000-му році.

Мені постійно трапляються хороші люди, які підштовхують, допомагають і дають можливості. Тоді мене запросили на роботу журналіста і я переїхала в дуже сприятливі умови, коли ще квартири були по 50$, а через кілька місяців - по 100... (смеется).

Украинская филология - не самый престижный факультет для русскоязычного региона. Как ты оцениваешь его уровень?

Про весь факультет загально говорити неможливо, але я з великою теплотою згадую свого Вчителя, професора,  який закохав мене в мовознавство настільки, що я збиралась займатися цим все життя. Зокрема, психолінгвістикою – наукою, яка допомагає у багатьох сферах. Це професор Анатолій Степанович Зеленько.  Він був для мене  усім факультетом. А загалом мене навіть виганяли з інституту через мої переконання. Та звідки мене тільки не виганяли…

Таня Стус

Таня тянет себя за язык на выставке Ирины Озаринской "Носії мови. Півтори тисячі дециметрів слів" у "Мистецькому Арсеналі".

Вперше - з дитсадка, потім  - з інституту, хоча я врешті закінчила вуз з червоним дипломом.  Потім -  із партії «Народний рух», за те, що не проголосувала так, "як треба"...

Как ты стала детским писателем? С чего все началось?

Спочатку це була, звісно, поезія. Тоді ж я писала і наукові статті: з реклами та мовознавства. Ще працювала вчителем, займалась репетиторством і була навіть офіцером поліції, представляла прес-службу.  

Одна з перших моїх робіт у Києві – журнал «Книжник-review». Власне, тут мене остаточно зробили «Людиною Книги». Я дедалі більше заглиблювалась в аналіз дитячої літератури, працювала з прекрасними книжками, які  тоді не могла дозволити своїй донці, хоча дуже хотіла тішити і свою мамину частину, і свою внутрішню дитину, і Дару.

А одного разу мені замовили енциклопедію для дівчаток  «Панночка». Це мав бути банальний копірайт, але я настільки захопилася роботою, що  створила власну концепцію, наповнила важливими для мене речами. Не могла я писати лише про манікюр і зачіски, мені ж треба духовність туди і  культуру…  

Я розподілила всю інформацію на 3 розділи, основуючись на давній міфології:  Світу Прав, Яв та Нав, охопивши таким чином усі сфери життя. Осмислена и перероблена таким чином енциклопедія стала зовсім моєю, і я вирішила, що потрібно видавати її під своїм іменем. Ця книга превидавалася і мала великі наклади.

Таня Стус возле книжного стенда

На Форуме издателей во Львове, 2016

Потом были новые книги… Твои дочери стали прототипами некоторых?

Так, у нас є  навіть конфлікт інтересів (сміється). Дві книги про Дару, дві про Орисю і лише одна - про середню Ївгу.  

Презентация книги Тани Стус Де Ойра?

На презентации книги "Де Ойра?" 

Нет обид у девочек, что как-то не так описала в книге? Открыла тайну?

Книги – це ж в будь-якому художній витвір, а не реальна замальовка.  Я взагалі люблю дивитись на людей в їхньому потенціалі. Мабуть, так розвинувся мій фах редактора: я «читаю» людей як текст, як твір, і розумію, де в ідеалі має бути «знак оклику» для підсилення, де поглибити акценти… Тож щось подібне й персонажами, які «з реального життя». Тому ні, не було.

А  кризисы у детей? Подростковый, например. Были?

О-о, страшна! У Дари була дуже тяжка підліткова криза, я нікому не бажаю таких крайнощів і переживань. Досвід був  украй болючий та травматичний… Але коли ми подолали все, то дуже зблизилися. Нещодавно, коли моя середня донька запитала: «Мамо, хто твої найближчі друзі?», я з-поміж інших назвала: «Твоя старша сестра. А коли ти виростеш, то станеш не просто дорослою донькою, а ще й таким же другом».

Я не поділяю думку тих психологів, які стверджують, що дітям не варто бути другом. Треба!  Друзі необов'язково повинні бути рівними, вони можуть і не повністю довіряти нам, а ми - їм, не повністю відкриватися, але друзі – це ті, на кого можна спертися, отримати пораду, любов і сердечність.

Как проходить кризисы? Что посоветуешь?

Згадувати себе - яким ти був у цьому віці, знати фізіологію, розуміти те, що відбувається з дитиною, з її гормонами, мозковими центрами… Мати терпіння і любов...  до себе, у тому числі. Знаходити сили в собі, а не у підліткові. Розуміти, що він не вміє ще себе регулювати, а ми повинні вміти.

Дети Тани Стус

Часть большого семейства Тани Стус

А что делать с чувством вины?

Вчитись пробачати собі, приймати свої помилки. В деяких випадках - йти до психолога. Комплекс материнської провини у нашому суспільстві надзвичайно виражений. Він формувалався у наших мам і бабусь від нетолерантного оточення, бідності, політичного тиску.

І от що я зараз бачу: є старе і є нове покоління мам,  я - між ними, чи то одразу там і там. З одного боку, молода мама, бо молодшій доньці 5 років, а з іншого - вже бабуся. І я спостерігаю, як змінилися батьки. Тішуся, що суспільство поволі долає ці негативні стереотипи, а руйнівні кліше поволі відмирають. Нове покоління вже не таке травмоване, навіть незважаючи на нинішню війну, вони інші і вони міняють обличчя світу.

Насколько ты изменилась от Дары до младших дочерей? 

Дуже змінилась, бо коли я народжувала Ївгу в віці за 30, то чітко розуміла, що готова. По справжньому. Я знаю багатьох людей, які вперше народжували дуже рано,  а потім - в старшому віці. Вони діляться оцим враженням, що вже дійсно готова...  Ти вже більш наповнена, тобі є що віддавати.

Дара росла дуже самостійною дівчинкою - донька одинокої, працюючої мами. В 6 років вона вже могла готувати собі млинці. Потім допомагала мені з молодшими дітьми і на повну пройшла школу материнської підготовки!  

Подумати, що я за мати така? Донька народила в 17 років! Але цій дитині я дозволяла багато. Я дозволяла намацувати це життя самостійно. І саме для цієї дитини це було потрібно. І життя показує, що все відбулося так, як потрібно: вона реалізується і в професії, і як любляча дружина, і як мама двох дітей.

Дочери Тани Стус

Девочки Орися и Йивга

Как не потерять связь  с ребенком, если мама много работает, имеет много задач?

Важкий підлітковий період з Дарою, оцей страх втратити зв’язок з дитиною спонукав мене шукати ідеї для підтримання зв’язку з молодшими. Я спонукала себе до більшої кількості тактильного спілкування: більше дотиків, обіймашок.  А ще - більше відвертості та дозволів.

У середньої доньки сильна прив’язаність і тривога, що мама десь дінеться. Всі пологи у мене були складні – кесарські розтини. Зрозуміло, що у дітей можуть бути певні проблеми з  відчуттям втрати. У Ївги це дуже виражено. І я придумала спосіб дати їй відчувати зв’язок зі мною: розповіла, що всі мами й дітки спочатку зв’язані з пуповиною. Після народження дитини її обрізають - залишається пупчик. Від нього йде невидима ниточка, і якщо  потрібно відчути, що мама поруч, то варто просто доторкнутися до пупчика. Це працює! І цу дає можливість зменшити тривогу, покращити зв'язок.

Всякі такі фішечки допомагають зберігати близькість. Це такий зв’язок, коли мама має відчувати, що відбувається з дитиною, а дитина не повинна відчувати, що відбувається з мамою. Не повинна відповідати за мамин настрій. І мова тут не про тотальний контроль, а про чуттєвий зв'язок.

Одна з практик, яку я використовувала з Дарою  в період підліткової кризи, коли вона гуляла до пізнього часу і могла не брати телефон - це уявляння, що твоя свідомість поряд з нею, що ти з дитиною, охороняєш її, і все буде гаразд. 

Таня Стус

Книжный Арсенал, 2017

Чем ты гордишься как мама?

Я пишаюся тим, що діти мені довіряють, що відкриті до мене і що радіють, що обрали саме мене своєю мамою, і говорять мені про це вголос. Тішуся невимовно, що ми настільки часто, як нам це потрібно, відверто говоримо одне одному, як любимо.

А ще я для себе сформулювала, що мати доньок – круто, хоча я завжди хотіла мати ще й синочка. Але синочка я отримала готового. Це мій зять. Я його страшенно люблю. Материнською, чи то пак, тещинською любов’ю. Такий, як я хотіла: світлий, добрий, чуйний, стильний, розумний, громадсько і професійно активний юнак.

А девочки гордятся, что мама у них - писательница?

Вони не сприймаюсь, що письменник – це щось особливе, що треба якось особливо пишатися.  Взагалі, у них же дідусь – Василь Стус…  Ми взагалі, коли віддавали Ївгу до школи, то вибирали  таке місце, де не було б особливого ставлення до онуки Стуса, якогось пієтету.

Такое ощущение, что Таня Стус – счастливый человек. Это так?

Так! Я щаслива. Хоча буває, звичайно, що відчуваю себе нещасною, бідненькою, такою  "пожалійте мене" (смеется). Але то для того, аби після підтримки стати ще щасливішою...

Фото: Алекса Заклецкого, архива писательницы

 

 

 

 

 

Популярное