Ексклюзив! Іронічна розповідь української письменниці в подарунок нашим читачам до Дня Матері

Олена Андрейчикова - письменниця, яка зарекомендувала себе в жанрі короткого оповідання Flash Fiction. Сьогодні ми опублікуємо її розповідь "Третій не завжди зайвий" ... до Дня матері та на кожен день. Нехай він подарує вам радісні моменти. :)

Олена Андрейчикова - мама, письменник, журналіст і перекладач - пише на різні теми, про все, що оточує і вражає сучасну жінку.

До Дня матері Олена підготувала для нашого сайту розповідь. Гарна, трохи іронічна, дещо несподівана.

Перед тим, як запропонувати вам її до прочитання, ми публікуємо бліц-інтерв'ю із письменницею.

Олено, сьогодні Ви - успішний і популярний український автор. Вам потрібно поєднувати світське життя, роботу і при цьому залишатися просто мамою. Розкажіть, як Вам це вдається?

Мені нічого не вдається. Я періодично страждаю (думаю, як кожна мати) почуттям провини - недолюбила, недогодувати, недовиховала.

Ось сьогодні, наприклад:

- Мамо, ти знову їдеш?

- Так, але завтра повернуся.

- Хто взагалі придумав, що мамам потрібно працювати?

І на годину я зависаю, переймаючись у сумнівах і протиріччях. Потім видихаю. Посміхаюся. Робота - це важлива частина мого щастя. А щаслива мама - це однозначно приємніше, ніж мама, яка завжди поруч, але і при цьому і невроз її теж поруч.

Олена із сином

Олена, син Діма і кульки:)

У Вас вийшло вже три збірки оповідань. Чи є серед них улюблені оповідання? Ті, якими ви пишаєтеся особливо?

З усіх оповідань найбільше люблю "Залишитися вдома в понеділок", "Час танцювати", "Всім критикам присвячується", "Шизік", поки Шизік - найулюбленіший.

Побажайте що-небудь мамам і читачкам 4mama.ua

Усім читачкам бажаю щирості з собою. Це найскладніша, але найприємніша штука в цьому світі.

Іронічна розповідь "Третій не завжди зайвий"

Я маю двох чоловіків.

Ви скажете:

—      Знову?! Скільки можна писати про ці трикутники? Ця тема вже затерта до дірок. Я і сама вкотре до неї повертаюся. Ні скигленням та шмарклям! — вимагатимете. — Дайте усмішок!

Тема обридла. Згодна, адже кожен (ні, ми зараз про жінок), адже кожна хоч раз у житті сиділа в гострому куті цієї фігури. Чи в тупому.

Це вже як у кого склалося історично. Точніше, геометрично. Дехто встигає спробувати всі можливі куточки. Цікавість. Дурість. Нерозбірливість. Чи, банально, доля.

Чому в парах не працюємо? Утрьох, певно, веселіше. Інтриг більше, емоцій більше. Зрештою, любові більше. Хоч нарікаємо й канючимо, та знову й знову реєструємо ТОВ на трьох засновників.

У цьому моєму трикутнику, гадаю, усі щасливі. У кожного є свій кут, свої слова за сценарієм п’єси, ніхто не претендує на чужі ролі й не хоче змін.

Хоча і є двоє чоловіків, я, як ви пам’ятаєте, одна. Перший був першим. Головним, виходить. Старший. Мудріший. Досвідченіший. Нам і вдвох непогано було, якщо бути відвертою.

Удвох їли, удвох спали, удвох любили. Я була впевнена, що одного чоловіка цілком достатньо. Інколи навіть більше, ніж достатньо для мене, тихого інтроверта.

Та й на звичайному двоспальному ліжку місце для третього не передбачено. Я взагалі люблю спати сама. Тоді краще можна виспатися. Тільки звикла до того, що треба з кимось ділити щоночі ковдру. Тільки­но домовилися про принципи поділу території та неперетинання кордону після відбою. Зранку нарешті перестала лякатися присутності стороннього в ліжку. Сторонній отримав посвідку на постійне проживання. Але раптом нахабно вліз третій!

Не можу сказати, що я засмутилася чи напружилася. Я завжди вважала, що для міцних щасливих взаємин достатньо двох. Весело йти життям поруч, як двоє друзів, двоє дорослих серйозних людей. Без третього.

Але я не мала рації.

Ліворуч один обіймає. Ніжно так. Праворуч інший. Міцно. Переважно під ранок.

Приходить крадькома, силкуючись мене не розбудити. Здається, навіть не дихає, щоб не попсувати моменту й не почути: «Не можна!». А так, якщо спросоння одразу й не зрозумію, що вже вліз, — можу залишити третього.

Вони ще сперечаються, хто більше мене любить, хто міцніше обіймає. Хто хутчіше зробив комплімент або відчинив мені двері.

Це так зворушливо.

Той випадок, коли третій точно не зайвий.

Мій другий чоловік — юний, веселий, кумедний. Ручки маленькі, ніжні. Долоньки рожеві, поки зовсім не чоловічі.

Але стільки в них сили, коли він обіймає мене й цілує у щоку.

—      Сильно­сильно тебе люблю.

Від міцних обіймів навертаються сльози. Ні, не від надміру почуттів. Я ж стримана. Справді сильно обіймає.

—      Мамо, давай пограємось у «доньки­матері». Я буду татом, а ти будеш мамою. А синочок у відрядженні буде. Тобуцім (нове слівце в нього).

—      Давай, як треба гратися?

—      Я сьогодні спатиму у вашій спальні.

—      Тобуцім?

—      Ні, по­справжньому.

—      Забудь!

І так майже щоночі.

Мій другий чоловік хоч і зовсім малий шпак, та спритний хитрун. Відшукає тисячу причин і вагомих аргументів, щоб домогтися того, чого хоче. Щоночі влізе в чуже ліжко. Я уже мовчу про те, що він назавжди вліз у серце.

Маленький гном. Іноді неслух і капризун, як і всі хлопчики, зрештою. Але люблячий і турботливий, як справжній чоловік.

Усміхаюся. Ніжно­ніжно. Так, як уміє тільки розважлива людина.

Розповідь, та й не розповідь зовсім вийшла. Зізнання У любові. Справжній. Світлій. Щирій.

Я не дуже вмію висловлювати свої емоції. Мені завжди здається, що всі й без того мають їх зчитувати за виразом обличчя, в очах, за справами моїми, зрештою.

Хіба витерти дупку чоловікові, хоч і коханому, — це не зізнання? Який сенс безкінечно говорити про те, до чого навіть не завжди можна дібрати слова й потрібні епітети? Та й чотирирічний хлопчик навряд чи зрозуміє, якщо я щосили намагатимусь висловити глибину своїх почуттів.

Сьогодні під ранок я просто прикинусь, що не помітила, як він укотре прокрався до мене під ковдру й тихенько поклав голову на мою подушку.

У мене дуже чутливий сон. Може, втомилася. Може, сниться щось цікаве.

Тільки вві сні, не розплющуючи очей, поцілую його в маківку. І спатиму собі далі. Навколо чоловіків, затиснена в щільний трикутник, з усіх кутів якого мене торкаються чоловічі руки й рученята.

Фото: автора

Популярне