11 прийомних дітей молодої мами Ольги Подусової - історія, яка змусить повірити в дива

У цієї молодої красивої дівчини 11 прийомних дітей. Первісток Міша з'явився, коли їй було 27 років, а прийомною мамою Оля Подусова вирішила стати набагато раніше. Оля відповіла на кілька наших запитань. Обіцяємо, текст не залишить вас байдужими.

 Про Олю писали відомі блогери, інтернет-видання та просто ті, кому не все одно. Після того, як про велику родину Ольги Подусової дізналися люди з усього світу, їй і дітям стали трохи допомагати. Але ми почнемо розповідь з тих часів, коли Ольга з усім на світі справлялася сама, часто, всупереч, а не завдяки...


Розкажіть, будь ласка, коли і як ви вирішили стати прийомною мамою?

 Озираючись назад, я розумію, що завжди цього хотіла. Пам'ятаю, як я - маленька п'ятирічна дівчинка - сидячи з сіамським кошеням Тюльпаном на сходах, говорила: "Мама, а ти знаєш, що у мене буде велика сім'я?". Мама знизала плечима і сказала: "Все може бути, головне, щоб ти хорошою людиною була". Але я не вгамовувалася: "Мама, а ти знаєш, що всі мої діти будуть прийомні?" Мама, мабуть, вирішила, що далі говорити марно і сказавши: "Дітки народяться з животика", - відійшла в сторонку, але я наполегливо продовжила: "Мама, а у мене будуть прийомні, тих, що в біді, я буду рятувати". ..
 Йшли роки ...

 Я вчилася багато. Дуже добре, вступила до політеху, закінчила магістратуру за фахом електроніка і радіотехніка, з першого курсу університету, навчаючись при цьому на стаціонарі, працювала в комп'ютерно-комунікаційній лабораторії інженером-електронщиком. Туди не брали на ставку нікого молодше 4-го курсу, але я сказала: "Я гідна, я можу, я буду Вам дуже корисна", і мене взяли туди. Навчаючись в технічному вузі (одна дівчинка на відділенні), отримуючи підвищену стипендію, працюючи інженером, я ще підробляла вечорами з 18 до 22 в поліграфічному центрі - креслила плани в графічних редакторах (таких як Cortl Draw).
 На вихідних ходила до дитячого будинку (тоді вони ще були відкриті для відвідування), грала з дітьми. Там була восьмирічна дівчинка Наталка, і вона сказала мені одного разу: "Ти вже давно ходиш до нас, вибери вже когось ...". І я в понеділок побігла в службу у справах дітей Київського району міста Одеси, там мені посміхнулися і сказали: "Університет закінчить, попрацюйте кілька років, тоді приходьте, а краще виходьте заміж і народжуйте свого" і я, похнюпившись, пішла. Університет закінчила, влаштувалася працювати на приладобудівний завод інженером, потім були роки й роки важкої праці, багато відряджень. Але мрія забрати дитину не залишала мене ні на хвилину. У 2010 році я перейшла на харчовий завод, відрядження закінчилися, і я знову пішла в службу у справах дітей. Мені тоді було 27 років. Служба вже була єдина на всю Одесу. Мене на цей раз зустріли дуже радо, я з теплом згадую усміхнене обличчя замначальника служби у справах дітей, - Людмилу Анатоліївну.


  Мені дали перелік документів, які потрібно зібрати, і я пішла. Я кілька місяців збирала документи. Часу пішло майже три місяці - з 31 березня по 21 червня.
Прийшла потім в Службу, де мені показали анкети, і я вирушила знайомитися з хлопчиком 2 роки 7 міс. На фото він був заплаканим з одним закритим оком. Тоді я зрозуміла, що він без мене пропаде. У хлопчика потім виявилося важке захворювання - аутизм, яке в той час в ранньому віці у нас не діагностували. Минуло ще три місяці, поки я чекала суду і їздила кожен день до Міші в Будинок дитини.
 7 вересня я нарешті забрала його додому. Я пам'ятаю, як ми їхали, як Міша дивився здивованими очима на цей світ, який, виявляється, не обмежується шматочком дитячого майданчика і трьома деревами.
Так почався мій шлях з дітками.


Потім дітки приходили до мене щороку.


Звідки стільки відповідальності в такій молодій дівчині?

 Відповідальність завжди була в мені. Бажання допомогти і обігріти.


Не страшно було починати і продовжувати?

 Починати було не те, щоб страшно, але з огляду на, що мене не було досвіду раніше, то я, звичайно, постійно думала над тим, щоб бути кращою мамою - багато читала про прийомних діток, про їх захворювання, лікування.
 А продовжувати вже страшно не було: з Мішею я зрозуміла, що прийомні дітки - це моє призначення.


Що найважливіше, на ваш погляд, для батьків, які виховують прийомних дітей?

 Найважливіше - це вникнути і прийняти, що це ваша дитина назавжди, це ваша відповідальність, це ваше виховання і ваше рішення, якою б ця дитина не була, наше завдання прийняти її такою, якою вона є, і зробити все, щоб допомогти їй адаптуватися до життя в соціумі.

 Я завжди була дуже відповідальною. І завжди знала, що я все можу, у мене ніколи не було ніяких сумнівів, що я впораюся абсолютно з усіма труднощами.
 Всі дітки були з дуже великими проблемами по здоров'ю, вони були практично безнадійні. На них махали рукою і віддавали мені. Я з 11 дітьми жила в місті Одеса в маминій чотирикімнатній квартирі 44 кв.м без будь-якої сторонньої допомоги. Я сама загородила палісадник, зробила вихід з квартири поставила гойдалки і пісочницю. Дітки могли виходити самі з квартири і гуляти, і це було безпечно.
 Ми майже весь час проводили в центрі реабілітації для дітей з ураженням нервової системи. Це були процедури такі, як ПРЕСТ, Транскраніальна мікрополяризація, лікувальна фізкультура, басейн з морською водою, коні, дельфіни.

 Я ще й працювала.
Миша був хворим на аутизм, у Насті епілепсія, Маша не говорила зовсім і жувальна функція щелепи не була розвинена, у Віки мозжечкова недостатність, дисплазія тазостегнових суглобів (вставала і падала), астма - перші два роки важкі напади - синіла переставала дихати, я не спала , сиділа ночами робила інгаляції. У маленької однорічної Лізи - парез верхніх і нижніх кінцівок. У Жені епілепсії - він падав посеред вулиці, переставав дихати, починалися судоми.
 До листопада 2017 роки нам не допомагав ніхто. Ми бачили тільки озлобленість і людську обмеженість - на вулиці на нас нападали, кричали: «Ти кого назбирала» або «Подивіться вона вкрала дітей». У кого? У інтернатів? Або у смерті?
 Я дуже переживала, але стискала зуби і займалася своєю справою: лікувала, вчила, витягала моїх маленьких янголят. Я змогла їх влаштувати в школу мистецтв на відділення «Скрипка», «Образотворче мистецтво» та «Хореографія» Це було дуже непросто, керівництво школи не хотіло приймати «таких» дітей - «Вони ж сироти»! - говорили мені. А що це означає? Вони нічого не гідні?

 Я внутрішньо обурювалася говорила: «Але це ж Ваше майбутнє суспільство, це соціум Ваших власних дітей з Вашою «хорошою генетикою», що Ви робите люди!!!» Але зовні нічого не могла вдіяти, так думала більшість. Потім про нас дізналася відома в фейсбуці блогер Інна Сергіївна: у неї на той момент було 78 тис підписників, і вона написала пост про нашу сім'ю. Тоді про нас дізналися різні люди по всьому світі, які захотіли допомагати нам, оберігати нас, підтримувати.


Вам допомогли купити будинок і зробити ремонт, які ще дива трапляються в житті, які допомагають бути на плаву з такою великою родиною?

 Те, що знайшлися люди, які стали боротися з усім світом заради нас і покращувати наш спільний світ таким чином - це справжнє диво. Нам допомагали багато.
Державна допомога - це тільки допомога з питань опіки та все, а Міша усиновлений на нього - нічого.

Що, на ваш погляд, потрібно робити в Україні, щоб усиновлених діток було більше, а інтернатів менше?

Потрібно змінювати сприйняття людей, менталітет, ставлення до таких діток. Зараз люди беруть діток від безвиході - коли не можуть народити і хочуть маленького і схожого на них зовні, думають що ця дитина - така ж, як їх біологічна, але вона не буде такою. Ніколи!
 Це дітки з важкою долею. Дітки, яких 9 місяців в животі, ніхто не хотів, не годував, чи не оберігав, і перші роки життя цього малюка були дуже важкі.
 Через нерозуміння цього стільки повернень. Ще у нашому суспільстві присутнє почуття огиди до таких діток. Коли ми все це опрацюємо в собі, тоді не буде інтернатів, а будуть щасливі талановиті діти і успішне суспільство.


Що найскладніше у вашому житті багатодітної мами)?

 Все дуже чудово. У нас з'явився великий будинок, свій дитячий майданчик, ми дуже щасливі. Звичайно, праця дуже велика, навантаження величезне, і якщо говорити, чого не вистачає, так це сезонного розвантаження - відпустки, причому відпустки разом з дітками, саме в осінньо-зимово-весняний період коли зміна погоди дуже впливає на їх організми.


Була інформація про неприємний інцидент в одному їх супермаркетів. Розкажіть, будь ласка, що сталося, чим закінчилося?

 Ну що ж ... таке трапляється періодично, є багато різних людей в цьому світі - не дуже сумлінних і порядних. Все вирішилося благополучно, завдяки підтримці друзів - вони зв'язалися з власниками мережі, ті провели внутрішнє розслідування, довели, що охоронець зробив порушення, і провели роз'яснювальну роботу.
 Все закінчилось добре.

І наостанок, розкажіть по пару слів про дітей. Які вони, якщо виділяти найголовніше?

 Я дуже щаслива, що вони всі у мене є. Сподіваюся, що врятуємо ще діток, благо місця вже багато будинок великий - 270 кв м - 3 поверхи.
Дітки мої - чудові, а як може бути інакше - адже я вкладаю в них всю свою любов. Вони добрі, турботливі, відповідальні, вони прекрасні і вони мої діти.
Фото: особистий архів Ольги Подусової

Читайте також

Дітки в порядку: зіркові батьки, які виховують прийомних дітей

Стів Джобс, Едді Мерфі та інші знаменитості, яких виховали прийомні батьки

Народити трьох, розлучитися, взяти прийомних і стати остаточно щасливою - real story однієї мами

Як прийомні діти адаптуються у звичайній школі - щира розповідь однієї багатодітної мами

Популярне