Письменниця Таня Стус розповіла, як бути багатодітною мамою, юною бабусею і казкаркою

Із перших слів спілкування із Танею Стус я зрозуміла, що саме таким і повинен бути дитячий письменник: відкритим, безпосереднім, щирим, натхненним і надихаючим. І це перше враження далі тільки зміцнювалося.

Ми сиділи в кафе на Подолі, пили каву і женьшеневий чай, насолоджувалися теплим вересневим днем ​​і говорили про важливе: дітях, літературі, реформу освіти, плани і мрії, українську Луганщину та сучасний Київ.

Таня Стус (Щербаченко) - автор багатьох книг для дітей, серед яких гучна свого часу енциклопедія для дівчаток "Панночка", психотерапевтична "Де, Ойра?", мрійлива "Їжак Вільгельм".

Крім цього, Таня стала упорядником нової хрестоматії для молодшої школи, увійшла до робочої групи з перетворення шкільної програми, створила і керує сайтом Барабука, де публікують рецензії на сучасну дитячу українську книжку.

А ще Таня мама трьох доньок, бабуся двох онуків, любляча дружина і теща ...

Загалом, тем для розмов у нас було багато. І сьогодні - перша частина великого інтерв'ю.

Таня Стус

На заході "Фундації Дарини Жолдак" на "Арсеналі ідей" - публічна розмова "Книги як ліки від агресії".

Ти представник україномовної Луганщини ... Вона існує?

Так! Я народилася у селі, у маленькому, далекому, малодоступному селі на кордоні з Росією, потім поїхала вчитися до Луганська на факультеті української філології. Те, що я зі  сходу України - це дуже важливо для мене, я завжди про це наголошую. І так, те, що я україномовна у всіх людей (толерантних і нетолерантних)  викликає великий подив: а що невже на Луганщині говорять українською мовою?

А говорять?

Так, звичайно, говорять! Просто є аграрна Луганщина, де розмовляють українською, а є індустріальна Луганщина, де багато людей з інших місць.

«Понаїхали»?:)

Так.... багато приїхало, було зрусифіковано. Скажу, що питання лояльності до українського там завжди виникало, у різний час по-різному, але стояло. У студентські часи ми бавилися із друзями приходячи в магазин і кажучи: «Дайте нам пляшку молока і буханку хліба». Для нас це була гра, нам було смішно, а людей це дуже дратувало, зазвичай.  А потім, коли почалася вся ця історія із нагнітанням, то все загострилось настільки, що розмовляти на людях українською стало небезпечно. Тим більше зараз, під  час війни.

А твої друзі з Луганська?

Більшість живе у Києві, хтось за кордоном, іще десь... Наше так зване «гетто» переважно виїхало з Луганську, бо не змогли реалізуватися там. Якогось дня і я собі сказала,  що досягла всього в межах Луганська, але можу більше. І вирішила їхати до Києва.

Коли ти переїхала?

2000-му році.

Мені постійно трапляються хороші люди, які підштовхують, допомагають і дають можливості. Тоді мене запросили на роботу журналіста і я переїхала в дуже сприятливі умови, коли ще квартири були по 50$, а через кілька місяців - по 100...

Українська філологія не самий престижний факультет для російськомовного регіону. Як ти оцінюєш його рівень?

Про весь факультет загально говорити неможливо, але я з великою теплотою згадую свого професора, який закохав мене в мовознавство так, що я збиралась займатися цим все життя. Зокрема, психолінгвістикою – наукою яка допомагає у багатьох сферах. Це професор Анатолій Степанович Зеленько.  Він був для мене  усім факультетом. А так  мене, навіть, виганяли з інституту через мою політичну думку. Та звідки мене не виганяли…

Вперше з дитсадка, потім із інституту за те, що неправильно визначала ідею твору (постсовковий час, радянський викладач), хоча я потім закінчила вуз із червоним дипломом, а потім - із партії «Народний рух», за те, що не проголосувала так, як треба...

Таня

 

Таня тягне себе за язик на виставці Ірини Озаринської "Носії мови. Півтори Тисячі деціметрів слів" у "Мистецькому Арсеналі".

Як ти стала дитячим письменником? З чого все почалося?

Спочатку це була, звісно, поезія. Тоді ж я писала наукові статті: із реклами та мовознавства, працювала вчителем, займалась репетиторством і була, навіть, офіцером поліції, представляла прес-службу. 

Коли я працювала в Києві, то мала вже  підробіток у КНИЖНИК-review і  більше зосереджувалась на рецензіях дитячої літератури, прекрасних творах, книгах, які я тоді не могла дозволити своїй донці, хоча дуже хотіла тішити свою мамину частину, а також і свою внутрішню дитину, і Дару.

А одного разу мені замовили енциклопедію для дівчаток  «Панночка». Це мав бути  копірайт, але я настільки захопилася роботою, що  створила власну концепцію, наповнила важливими для мене речами. Не могла я писати лише про манікюр і зачіски, мені ж треба духовність туди і  культуру… 

Я розподілила всю інформацію на 3 розділи, основуючись на давній міфології:  Світу Прав, Яв та Нав, охопивши таким чином усі сфери життя.  Осмислена и перероблена таким чином, енциклопедія стала зовсім моєю, і я вирішила, що потрібно видавати її під своїм іменем. Ця книга перевидавалася і мала великі наклади.

Таня Стус

На Форумі видавців у Львові, 2016

Потім були нові книги ... Твої доньки стали прототипами деяких?

Так, у нас є  навіть конфлікт інтересів (сміється). Дві книги про Дару, дві про Орисю і лише одна про середню Ївгу. 

Таня на презентації книги "Де Ойра?"

На презентації книги "Де Ойра?"

Нема образ, що якось не так описала у книзі? Відкрила таємницю?

Книги – це ж у будь-якому художній витвір, а не реальна замальовка.  Я взагалі люблю дивитись на людей в їхньому потенціалі. Можливо, це такий дар. Я читаю людей як скульптуру: де трішечки прибрати, додати і було б ідеально. І потім втілюю у творі. Тому ні, не було.

А кризи у дітей? Підліткова, наприклад. Були?

О-о, страшна! У Дари була дуже тяжка підліткова криза, я нікому не бажаю таких крайнощів і переживань. Вони були  вкрай болючі та травматичні… Але коли ми подолали все, то дуже зблизилися. і зараз, коли моя середня донька запитує: «Мамо, хто твої найближчі друзі?», то я відповідаю: «Твоя старша сестра, а коли ти виростеш, то станеш не просто дорослою донькою, а ще й таким же другом».

Я не поділяю думку тих психологів, які стверджують, що дітям не варто бути другом. Треба!  Друзі не обов'язково повинні бути рівними, вони можуть і не повністю довіряти нам, а ми їм, не повністю відкриватися, але друзі – це ті, на кого можна спертися, отримати пораду, любов і серце.

Як проходити кризи? Що порадиш?

Згадувати себе, яким ти був у цьому віці, знати фізіологію, про те, що відбувається із дитиною, із гормонами, мозковими центрами… Мати терпіння,  любов, до себе, у тому числі, знаходити сили в собі, а не у підліткові. Розуміти, що він не вміє ще себе регулювати, а ми повинні.

Частина великого сімейства Тані Стус

Частина великого сімейства Тані Стус

А що робити з почуттям провини?

Вчитись собі пробачати, приймати свої помилки. У деяких випадках - йти до психолога. Материнська провина у нашому суспільстві надзвичайно виражена. Вона формувалася у наших мам і бабусь від нетолерантного оточення, бідності, політичного тиску.

І от що я зараз бачу: є старе і є нове покоління мам,  я між ними, чи то одразу там і там. З одного боку, молода мама, бо молодшій доньці 5 років, а з іншого, уже бабуся. І я спостерігаю, як змінилися батьки. Тішуся, що суспільство поволі долає ці негативні стереотипи, а руйнівні кліше поволі відмирають. Нове покоління не таке травмоване, навіть, незважаючи на нинішню війну, вони інші і вони міняють обличчя світу.

Наскільки ти змінилася від Дари до молодших доньок?

Дуже змінилась, бо коли я народжувала Ївгу в віці за 30, то я зрозуміла, що готова. По справжньому. Я знаю багатьох людей, які народжували дуже рано,  а потім -  у старшому віці. Вони діляться оцим враженням, що ти вже дійсно готова...  Ти вже більш наповнена, тобі є що віддавати.

Дара росла дуже самостійною дівчинкою, як донька одинокої, працюючої мами. У 6 років вона вже могла готувати собі млинці. Потім допомагала мені з молодшими дітьми і пройшла таку школу материнської підготовки! 

Подумати, що я за мати така? Донька народила в 17 років! Але цій дитині я дозволяла багато. Я дозволяла намацувати це життя самостійно. І саме для цієї дитини це було потрібно. І життя показує – усе відбулося так, як потрібно: вона реалізується і у професії, і як любляча дружина, і як мама двох дітей.

Дівчатка Орися і Ївга

Дівчатка Орися і Ївга

Як не втратити зв'язок із дитиною, якщо мама багато працює, має багато завдань?

Важкий підлітковий період із Дарою, оцей страх втратити зв’язок із дитиною спонукав мене шукати ідеї для підтримання зв’язку з молодшими. Я спонукала себе до більшої кількості тактильного спілкування: більше дотиків, обнімашок.  А ще більше відвертості та дозволів.

У середньої доньки сильна прив’язаність і тривога, що мама десь дінеться. Усі пологи у мене були складні – кесарські розтини. Зрозуміло, що і дітей можуть бути певні проблеми з  відчуттям втрати, у Ївги це дуже виражено. І я придумала спосіб дати їй відчувати зв’язок зі мною: розповіла, що всі мами й дітки спочатку зв’язані з пуповиною. Після народження дитини її обрізають і залишається пупчик. Від нього йде невидима ниточка, і якщо  потрібно відчути, що мама поруч, то варто просто доторкнутися до пупчика. Це працює і дає можливість зменшити тривогу, покращити зв'язок.

Усякі такі фішечки допомагають зберігати близькість. Це такий зв’язок, коли мама має відчувати, що відбувається із дитиною, а дитина не повинна відчувати, що відбувається із мамою. Не повинна відповідати за мамин настрій. І мова тут не про тотальний контроль, а про чуттєвий зв'язок.

Одна з практик, яку я використовувала з Дарою у період підліткової кризи, коли вона гуляла до пізнього часу і могла не брати телефон, це уявлення, що твоя свідомість поряд із нею, що ти з дитиною, охороняєш її і все буде гаразд.

Таня

Книжковий Арсенал, 2017

Чим ти пишаєшся як мама?

Дуже влучне питання, бо нещодавно я сформулювала чоловікові, чим мене балують мої діти.

Моя старша донька Дара з перших днів балувала мене своєю турботливістю, Ївга – відданістю, а Орися –  своєю любов’ю.

А ще я для себе сформулювала, що мати доньок – круто, хоча я завжди хотіла мати ще й синочка. Але синочка я отримала готового. Це мій зять. Я його страшенно люблю. Материнською, чи то пак, тещинською любов’ю. Такий, як я хотіла, такий розумний, громадсько і професійно активний юнак.

А дівчатка пишаються, що мама у них письменник?

Вони не сприймаюсь, що письменник – це щось особливе, що треба якось особливо пишатися.  Взагалі, і них же дідусь – Василь Стус…  Ми взагалі, коли віддавали Ївгу до школи, то вибирали  таке місце, де не було б особливого ставлення до онуки Стуса, якогось пієтету.

Таке відчуття, що Таня Стус - щаслива людина. Це так?

Так! Я щаслива. Хоча буває, звичайно, що відчуваю себе нещасною, бідненькою, такою  "пожалійте мене" (сміється). Але то для того, щоб після підтримки стати ще щасливішою...:)

Фото: Алекса Заклецького, архіву письменниці

Популярне