Здається, що це дуже складна тема. Іноді хочеться захистити дітей від поганих новин і страшних історичних подій нашого спільного минулого. Але і ми, і наші діти знаходимося зараз тут, і закривати очі на сучасне і минуле не можемо. Зате можемо постаратися донести інформацію правильно, щоб не сіяти ворожнечу, ненависть і все ж виховати дітей гармонійними особистостями, що знають, хто вони, звідки і дати їм впевненість в собі і своїй національній ідентичності.
Ми розпитали філософа Антона Дробовича про те, як говорити з дітьми про війну, не травмуючи їх.

Антон Дробович, Кандидат філософських наук, керівник освітніх програм Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр»

Як ви думаєте, як правильно говорити з дітьми про війну в нашій країні? Щоб не налякати, але в той же час донести всю серйозність?

Практика показує, що дітям легше зрозуміти ті чи інші події, якщо почитати мемуари людей, особливо дітей. Найближчий до нашої організації приклад - це книга Анатолія Кузнецова “Бабин Яр”. Це величезна і дуже важлива книга для усвідомлення цієї трагедії. Вона фактично була написана дитиною, бо автор, будучи малим хлопцем, у 12-13 років, став свідком війни, і записував свої спогади. Ці спогади - це дуже чесна розмова про війну. 
Відповідно, я вважаю, що з дітьми говорити про війну треба саме так, чесно. Це не означає, що треба показувати різні жахіття, розірвані кінцівки і тому подібне. Але якщо мова йде про реальність війни - напали ті-то, ті вбивають тих. Війна - це смерті та багато різних речей. Як правило, не буває однозначних героїв на війнах, крім окремих випадків. Можуть бути помилки, трапляються дуже складні речі - про це все треба говорити. І про жертв війни, і про тих, хто займає нейтралітет. У дорослих повинна бути виважена нейтральна позиція - не шокуюча, не травмуюча. Тож моя позиція - це максимально правдиво, мовою, яку здатен сприймати син чи донька, розповісти про війну. 
 

Що ми можемо зробити, щоб у дітей і підлітків не з'явилося почуття ненависті? Адже навіть ми, дорослі, обговорюючи історичні або деякі недавні події, часто не можемо стримати емоції і просочують агресією або навіть жагу помсти до певних країн, режимам, наприклад, до всього російського? Чи можемо ми говорити спокійненько про такі речі, без бурхливих емоцій?

Ну, спокійненько ніяк не вийде, однозначно. Але головне просто треба максимально правдиво і точно розказати про нюанси. Оці нюанси, як правило, не дають ненависті набрати обертів. Тобто не треба узагальнювати і казати, що, наприклад, всі росіяни такі-то, негідники, і так далі. Або всі українці - святі герої. Так не можна, тому що це не відповідає дійсності. Відповідно, треба казати, що такі-то такі люди, конкретно - це конкретне політичне керівництво чи конкретні військові, конкретне суспільство, переважна більшість якого мовчить і не діє. Треба розповісти, чому ці мовчать та не діють, чому ці не протестують,  хто таке це політичне керівництво, в яких обставинах живуть люди, що таке цензура. пропаганда і так далі. Розказати про штрафи, розказати про те, як озброєні люди здатні залякувати та привести в ступор не озброєну людину - як це все діє. І пояснити, що не всі росіяни, наприклад, погані, не всі агресори є поганцями та злочинцями. Але всі, хто безпосередньо бере участь у злочинах, анексії або війні, всі, хто приймає політичні рішення, повинні нести відповідальність за це. 

Заглиблення в ці деталі потрібне, шоб показати іншого як живу людину, іі погані та хороші сторони. Наприклад, є деякі конкретні військові, які залюбки виконують злочинні накази, інші не хочуть викоувати, але вони як військові приносили присягу - розповісти про всі деталі та нюанси.
 

Так само розказати, що, на жаль, не всі захисники - це янголи во плоті. Я пам’ятаю, коли особисто служив в 2014 році, я бачив деякі дуже нехороші приклади поведінки наших військових, співробітників батальйонів. Починаючи від зловживання владою і силою, закінчуючи актами, які можна класифікувати як мародерство, крадіжки і так далі. Це не робить всіх військових злочинцями і мародерами, але треба розуміти, що війна - це місце, де дуже багато різної поведінки у людей, треба дуже персонально підходити до суджень. Бо загальні судження - це спрощення, яке спонукає до ненависті. Тому треба увійти в ситуацію кожної окремої людини і розібратися.  Тоді для ненависті залишиться не так багато місця. Коли дитина бачить іншого з усіма подробицями, з усіма плюсами і мінусами, тоді цю людину важче ненавидіти. 
Так само, як приклад, дитина знає, що іноді вона вчиняє хороші вчинки, а іноді погані - в одній людині змішується і хороше, і погане. 
Можна дитині пояснити на прикладах, чому треба менше вживати цих загальних суджень ненависті. 

А що робити з іншою крайністю, коли підлітки не цікавляться ні історією, ні життям своєї країни сьогодні? Як їх зацікавити?

Знаєте, це таке питання, яким зараз задається весь світ - як подолати байдужість. Найпростіша відповідь напрошується - це показати щось видовищне, цікаве, розказати якусь емоційну історію про поганців і героїв. Але це завжди така небезпечна відповідь, ми говорили про це в попередньому питанні. 

Найкраще - це особистий приклад. Якщо дитина бачить, що батьки цікавляться, займаються волонтерською роботою, допомагають десь. Тобто для них це не емоційні балачки після вечірнього випуску новин, після яких всі розійшлися і зайнялися своїми справами, а що це - частина життя. Допомога постраждалим від військового конфлікту, допомога армій, якась безпосередня участь - це дітьми дуже спиймається та наслідується. 

Друге - це національний продукт. Долучати дітей до споживання цього культурного продукту: кінематограф, книги, щоденники. Дитина може почитати, наприклад, Корчака “Короля Матіуша”, і почати ставити багато питань. Може подивитися фільм, який розповідає про героїв Крут або про захист донецького аеропорту. Це справді видовищні фільми, після яких може відбутися ця розмова про історію чи сьогодення. Звичайно, не треба силою заставляти, а пропонувати піти в кіно, прочитати книгу, розповісти, чим особисто батьків ця книга дуже вразила. Відповідно, таке залучення до якісного культурного продукту, яке потім можно обговорити і супроводжувати коментарем - це один із шляхів, яким можна досягти цієї небайдужості. 

Ну і третє, що дуже мені здається важливим - це пояснити на прикладах. Можна піти в якійсь сквер, який громада вашого району сама привела до ладу. Показати, що люди дбають про своє. Можна провести аналогію з Макдональдсом - ми даємо гроші і отримуємо своє замовлення, нам не байдуже, чи буде воно і яким воно буде. Так само і країна - треба пояснювати, що країна належить нам, і ми приймаємо рішення, ми можемо впливати на її майбутнє - віддаючи голос на виборах, знаючи закони, вимагаючи їх виконання. 
Доречі, один із десяти пунктів ключових компетенцій в Новій Українській школі - соціальні і громадянські компетентності.  І це дуже важливо, щоб дітей вчили основам громадянської свідомості не тільки вдома, але і в школі. 
Тож, я думаю, якщо виховувати дітей свідомими та бути з ними чесними, то все у нас вийде. 

 

Часто доводиться чути певні стереотипні висловлювання про українців, які вимушено стали ВПО. Про те, чому не потрібно ділити суспільство, каже психолог.
 

Оксана Шевченко, психологиня, педагог, головний редактор

Станом на 29 липня 2019 року, за даними Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб, враховано 1395099 переселенців з тимчасово окупованих територій Донецької і Луганської областей та АР Крим. Чому не потрібно ділити переселенців на "ми" і "вони"? Чим це небезпечно?

Чому небезпечно протиставляти себе їм в контексті переселенців? Це питання звучить досить вузько, але воно є складовою частиною більш глобальної проблеми - чому взагалі не можна протиставляти всіх всім, роздріблювати, сегментувати і провокувати на конфлікти людей  всередині того чи іншого суспільства. Особливо якщо це суспільство потерпає від зовнішньої агресії.
Відповідь проста і очевидна - тому що коли ми роздріблені,  ми слабкі і нас легше перемогти. 
Якщо розглядати цю думку навіть поза контекстом війни, то роздрібленність  - це завжди погано. При всій різноманітності представлених груп, ідей, людей всередині суспільства (на яку ми маємо повне право) в нас повинні бути спільні цінності, ідеї, цілі, які дозволяють  об’єднуватись. Це можуть бути демократичні цінності, толерантність і гуманність, національна ідея, ідея збереження країни та її територіальної цілісності, розвиток і досягнення всередині держави. Десь у когось це може бути отримання статусу супердержави, чи вплив на весь світ… відновлення імперій.
Усі ці ідеї створюються загАлом, громадським суспільством та, можливо, мейкерами ідей, смислів і сенсів.

Будь-яке дріблення всередині суспільства знижує шанси на реалізацію цих ідей, або навіть на формування ідей. Якщо ми не шукаємо об'єднання, а шукаємо, хто винен, хто не такий, хто щось робить не так, тих, кого потрібно бити, з ким потрібно сваритися, то ми втрачаємо дуже великий потенціал і дуже велику кількість енергії, яка б пішла на створення та на покращення життя суспільства і особистості.

Що стосується переселенців, то тут я ще бачу дуже велику проблему людяності. Оця виразна в наш час, можливо і раніше (так склалося історично), пристрасть українців до ресентименту, звинувачення всіх навколо у своїх бідах, які б ці біди не були і який би ти сам не був, вона відображається і в стосунку до переселенців в тій сфері, де ми говоримо про конфлікти. 

Для мене очевидною є необхідність глобальної повномасштабної допомоги тим людям, які покинули все на окупованих територіях, втратили практично все і почали все спочатку. Насправді вони отримують досить мало системної допомоги від держави і від суспільства. Коли на своєму рівні прості обивателі дозволяють собі булити, проявляти ознаки аб’юзінгу, агресії до “понаєхавших”, то це говорить про руйнівні наслідки дріблення, ресентименту та кризи людяності  в суспільстві не лише для суспільства, а й для окремих особистостей. І чим більше у нас таких бажаючих принижувати інших, цілі групи людей, тим менше шансів у нашого суспільства досягати вагомих серйозних рівнів розвитку. На жаль, це ми самі таким чином знищуємо власні шляхи до процвітання. 
І для цього є багато причин.

В тому числі і те, що ми не можемо об'єднуватись, ми погано комунікуємо, не можемо групуватися задля будь-якої справи так, щоб це було масштабним дійством. Ці приклади самоорганізації ми мали на майдані, але не змогли перенести на свю державу.

Крім того, агресія до переселенців -  це дуже простий спосіб виправдати себе. Найпростіший спосіб думати, що зі мною все ок, - звинувачувати когось, щось, групу людей, владу, окремо взятих істот на землі. Це “вони” винні в тому, що зі мною щось не так, в тому, що я в чомусь незадоволений, в тому, що щось відбувається не таким чином, як я хотів. Це значно простіше, ніж розвиватись, змінюватись, працювати над собою, знову змінюватись, шукати помилки, досягати певного зростання. З цим треба працювати, бо це дійсно руйнівне явище і для усіх сторін конфлікту 
І, крім цього, мені здається оця втрата людяності, співчуття, здатності співпереживання, вона руйнівна для людини, для групи людей і суспільства країни в цілому, для нації і народу.
Уявити лише, що переживають, через що проходять люди, які полишили на окупованій території все, включаючи могили предків, і починають все спочатку. І якщо це не привід для співчуття і протягнутої руки допомоги, то щось не так з нашою людкістю, щось не так з нами самими. І, на жаль, чим далі від війни, тим більше небажання цю війну бачити і, в тому числі, брати на себе за неї відповідальність. Тому що в багато чому, що відбувається в нашій країні, винні всі ми, а ні “донєцкіє” чи “луганскіє”. І з цим важливо працювати і головний мій меседж - люди, треба розуміти, що ми тут всі українці. Що переселенці -  точнісінько такі ж українці, як ми з вами. І наше місце проживання, якщо воно не змінилося до цього часу, не дає нам більше прав ні на громадянство, ні на права, ні на свободи. Від слова “зовсім”!     

Ще один момент. Велика проблема українців - що для них їх Батьківщина - це їх село, містечко, райцентр чи місце “на районі”, де вони мешкають. І тому деякі, і таких немало, мислять так: “Коли нападуть на мене, на моє місто, на моє село, тоді я буду захищати землю, а вони хай захищають свій Донбас.” Звісно, є певний відсоток людей, що мислять як державники. І саме на них наші основні сподівання у захисту цілісності країни.
Сама ефективність містечкової стратегії виживання -  дуже сумнівна. Бо навряд чи, захищаючи кожне окреме село і місто, ми зможемо встояти у війні і самозахисті. Лише  всеукраїнська армія і всеукраїнська боротьба дає шанс на перемогу. А це знову ж таки про єднання. 
Нашу містечковість  потрібно трансформувати в собі, інакше  нас дуже мало шансів на перемогу і на повноцінний розвиток. 

фото: depositphotos

Матеріал підготовлено в рамках проекту «Діалог для миру та інтеграції», який проводиться Приватною установою «Українська мережа освіти дорослих та розвитку інновацій» за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Федеративної республіки Німеччина.