- Богдан, як там твій друг негр?
- Ем... ти нормальна так говорити?
- А що він не негр?
- Він темношкірий. Але хіба це важливо? Можна було просто назвати по імені...
- Ой, я б ніколи не віддала дитину в садок із неграми. У них стільки інфекцій...
- Не більше ніж у тебе чи у мене.
- Але вони були рабами!
- Їхні предки?
- Так!
- Поспішаю тебе засмутити. Твої і мої предки теж були рабами. Нагадай, коли скасували кріпосне право?
Тоня Ісай, автор блогу BORED mum
Ось така цікава розмова відбулася у мене. І якби ж то з «лівою» людиною, співрозмовник, який вустами видав це анти толерантне творіння - близька людина... Я не дивуюся, згідно з опитуваннями, понад 67% українців вважають ситуацію толерантності у країні напруженою і конфліктною. Мені пощастило, у моєму колі таких, як співрозмовник вище, меншість. Більшість не вважає людину іншої національності, кольору шкіри і віросповідання - найлютішим злом для нашого суспільства чи, якщо не злом, то нижчою кастою.
Синові теж пощастило: його найкращий друг - темношкірий, а сам він ходить в інтернаціональний садок.
Я не вибирала дитині садок спеціально, щоб навчити його толерантності. Саме розумілося: запитає чому дядько темний - відповім, запитає про розріз очей - відповім. Єдине, я хотіла, щоб дитина ходила в інклюзивний садок, куди ходять діти, що відрізняються від нього. Доля розпорядилася інакше. Садок ми шукали аврально у вересні, коли місць у найближчих не було, і єдиний із наявністю вільних місць був саме інтернаціональний. У перший же день у садку я помітила: із чотирьох діток один хлопчик - темношкірий, один - арабської зовнішності і двоє українців. «Чудово!» - подумала я. Зараз група розрослася, дітей більше. Подивитися на фото з ранку, моя дитина відвідує садок у США, а не в Україні - настільки різні там діти.
Мені по життю теж щастило. У групі в садку був хлопчик індус. У першому класі прийшов хлопчик, як зараз пам'ятаю - Гармен. Батьки Гармена втекли з Югославії і опинилися у Києві. Гармен був інший, але залишався такою ж дитиною, як ми: ганяв по коридорах під крики прибиральниці, бився і клеїв наклейки Короля лева в альбом. Пізніше я їздила в Італію, де зустріла багато людей інших національностей.
Толерантність із горщика зробила свою справу. Я не розповідала дитині, що ми всі рівні і прекрасні, акцентуючи на відмінностях. Ходив він собі в садок і ходив. Правда, усіх темношкірих називав Касіно. Старшого брата і тата Касіно називав великими Касіно. За образом і подобою, так би мовити.
Нещодавно у нас відбулася така розмова:
- Ма, прийшов у групу хлопчик як Касіно, тільки не Касіно - Тайсон.
- Вони схожі?
- Так.
- Бачиш Богдан, є люди різного кольору шкіри, розрізу очей. Усі ми різні. У тебе очі блакитні, у тата...
- Чорні. А у тебе блакитні.
- А у Касіно?
- Чоооооорні!
- Є люди з іншим розрізом очей.
- Як у Зіннура?
- Точно. Ми всі різні і тим не менше ми всі такі однакові. Зроблені з двох клітин у певній послідовності. Так само мріємо, любимо...
- Граємо.
- Любиш із ними грати?
- Так!
Синові все одно, якого кольору шкіра у його найкращого друга. Навіть якщо був би він зеленошкірим драконом, їй-Богу. Дорослі ускладнюють: негр, китаєць, кавказець. А дітям все одно. Вони чисті - кращий толерантний світ, який потрібно не загасити, а підтримати.
Фото: shutterstock
Читайте також
