Боротьба світла і темряви вічна, але кожна людина може допомогти добру в цій битві, запаливши свічку надії у своєму серці.
«Украдений Місяць» Ольги Захарової — це подарункове різдвяне видання для дітей молодшого шкільного віку видавництва #книголав, створене за мотивами українського анімаційного фільму «Украдений місяць. Кум». Родинна чарівна казка про маленького козака Івасика та його сестричку Марійку, яким випала доля врятувати місяць, захоплений злими створіннями. Чи вдасться їм визволити зірку за допомогою різдвяної колядки й повернути свято в усі домівки?
Автор ідеї: Борис Денисевич
Видання орієнтоване на читання дорослими дітям. Ілюстрації створені студією «2 Флейм» за підтримки програми «Культура в часи кризи», інституційна підтримка УКФ.
Уривок із книги:
Двобій світла і темряви
Уся родина зібралася біля вікна виглядати першу зірку. Івасик так визирає, так хоче її першим побачити. Уперше в житті на коляду він нестиме свою різдвяну зірку. Тож малому кортить взяти її до рук і вирушити з вечерею до хрещених. Кожна дитина знає: як заспіває колядку та защедрує, хрещені дадуть гостинця.
Нарешті на небі, наче хтось засвітив маленьким дзеркальцем, з’являється перша зірка. Спочатку вона така дрібна, що ледь світить. А потім набирає сили, стає яскравою, аж очі сліпить. Та й не одна вона. Он уже все небо у зірках, наче світлячки його обсіли.
І сяє вечірнє небо над селом. А село віддає йому своє світло. У кожній хаті вже зібралися родини. Усі вікна, як ті зірки, випромінюють тепле ніжне сяйво. І якщо зазирнути у них, то можна побачити, як малі колядники — у святковій одежі, з усмішками на вустах — уже готуються понести свої різдвяні зірки зі звісткою, що святе дитя народилося.
Івасик та Марійка теж стоять на порозі. Мама склала гостинці до кошика і досипає великих волоських горіхів. Коли все готово, зав’язує вечерю хусткою — щоб нічого не розсипалось. Гостину понесе Марійка — для Івасика ця ноша заважка. Та й у нього руки будуть зайняті. Тато схиляється до сина й урочисто каже:
— На, синку, неси різдвяну зірку!
Тішиться Івасик — така та зірка яскрава, кольорова, прикрашена китицями та стрічками, а крутиться геть ніби сонечко!
Дорогою до хрещених діти розмовляють. Під ногами тихенько скрипить сніг. Та так біло навколо, так мирно, лише чути, як далеко десь у сусідів уже колядники співають. Івасик та Марійка забредають на високу засніжену гірку і по черзі з неї спускаються. Так і швидше, і веселіше. Братик гордо несе зірку, не випускає ані на мить.
— Дай-но я зірку понесу, — хоче допомогти малому Марійка.
— Ні, я сам! — впирається Івасик.
Зненацька святкову тишу над дітьми розрізає вороняче каркання. — Каааар, каааар, — лунає над їхніми головами. А вслід за пташиним криком здіймається вітер. Та такий, що Марійка з Івасиком зроду не бачили. А сніг мете! Наче хтось чарівною паличкою змахнув. Чи то чорний птах своїм крилом завірюху нагнав?..
Дітям уже й іти несила. Ледь стоять, вітру опираються. А той їх із ніг зносить.
— Не можна стояти! Замете нас. Замерзнемо! — кричить Марійка Івасикові на вухо.
А братик ледве чує, вітер слова глушить. — Ходімо, Івасику! Он, наче там вогні.
Діти намагаються просунутися вперед. Але кожен крок дається все важче і важче. Вітер дме прямо в обличчя, сніг засипає очі.
— Егегей! — кричить Марійка. — Егегей! Може, хтось почує...
Але хто ж тут почує, як навколо нікого і нічого не видно. Усе біле, наче у склянку з молоком провалилися. Завмерли діти — куди його йти? Аж знову над ними почувся воронячий крик. Івасик із переляку оступився та як полетить у прірву Чортової Балки! А за ним і Марійка. І лише злий сміх чи каркання почулося над ними угорі. А над прірвою у небо злетів великий темний птах.
Упали діти між гілками просто на сніг. Дивляться одне на одного — наче живі, дивом не забилися. І навіть зірка в Івасика в руках залишилася. Роззираються малі колядники — навколо лише голі кущі. Але за ними вдалині щось так яскраво світиться, аж горить. Чи то пожежа, чи то світило небесне у прірву провалилося.
— Дивися, Малійко! — шепоче Івасик. — Сонце впало!
— Ніяке то не сонце, Івасю... — Марійка зблідла ще дужче. — То... — їй аж мову відібрало, — ...Місяць!
