Мілітарне виховання дітей частина українців сприймає насторожено або ж негативно. З тим, що варто розвивати таланти, опановувати новітні технології, вчити мови, впроваджувати Stem,як правило, погоджуються всі, а от військово-патріотичне виховання часто викликає неоднозначні реакції. Звісно, війна – справа не дитяча, але спробуймо абстрагуватись від емоцій і розглянути це питання під різними кутами зору.
Ми можемо мріяти про мир в усьому світі, але реалії нашого життя такі, що вже п’ять років точиться війна. Хтось намагається відсторонити дитину від будь-якої воєнщини, хтось навпаки, замислюється, як дати їй навики всього того, що може знадобитися громадянину воюючої країни.
Якось після уроків безпеки моя донька-першокласниця провела лекцію молодшому брату:«Не можна чіпати підозрілі предмети, бо там може бути захована вибухівка».Цього їх навчили на уроках безпеки в школі. Моя материнська підготовка-мінімум – вміння збирати «тривожний рюкзак» і одноденний курс тактичної медицини. Небагато, але принаймні щось.Цікавлячисьметодиками виховання дітей в цілому, відстежую тему дитячого мілітаризму і різних країнах.
Війна як гра
Діти люблять гратися, так вони пізнають світ і його реалії. Тому цілком нормально коли малюк грається у вчителя, лікаря, пожежник, продавця, військового. Але якщо гру цю придумали дорослі і якщо вона «добровільно-примусова і налаштовує на знищення інших, то виникає питання, що за цим стоїть?Або ж якщо дорослі романтизують війну? Розповідають про неї як про щось прекрасне, величне, героїчне, замовчуючи, щовійна це ще й смерть і лихо, понівечені долі, скалічені тіла.Цю інформацію до певного віку дитина не може усвідомити і перетравити, бо вона і для дорослих шокуюча і травмуюча. Загалом, завдання мудрого дорослого давати інформацію дозовано, залежності від віку дитини. Це стосується і війни, і будь-яких інших недитячих тем. Але на практиці буває по-,різному.
Росія - курс на тотальну мілітаризацію
Вже три роки в Росії діє дитяча організація «Юнармія». Наразі вона охоплює пів мільйона дітлахів, за рік планує збільшитись до мільйона і її вже охрестили «путлерюгентом». Систему військового виховання починають ще з дитсадка. (Про паради мамам з немовлятами у дитячих візочках стилізованих під військову техніку, взагалі мовчу). Для малюків влаштовують гру «Зірничка», спрощений варіант «Зірниці». До Юнармії зараховують з 8 років, (формально, за згодою батьків, але в опозиційних ЗМІ часом пишуть, що ні). У 2019 році осередок організації має з’явитися в кожній школі країни. Також рух масовозапроваджується в сиротинцях. Члени "Юнармії" проходять заняття з різних військових дисциплін, знайомляться з бойовою технікою, стріляють з автоматичної зброї, стрибають з парашутами, виїздять на різноманітні військові збори та полігони – адже юнармійці підтримує Міноборони.
Вихованням часто займаються військові, що пройшли війну в Чечні, Грузії, Україні. В ідеологічному вихованні культивується імперська ідея відродження "Великої Росії".Головний ворог – США, Україна – територія, яку треба повернути в склад імперії. Також створену мережу кадетських корпусів та класів на базах звичайних ЗОШ, де дітей з першого класу вдягають у військовий однострій і вишколюють як вояків. Вояцькі заняття відбуваються щоденно після уроків, (а не раз на тиждень в форматі гуртка в старших класах). І хоча в багатьох країнах, в тому числі і в нашій,кадетські класи і військові ліцеї – нормальна повсякденна практика, але їх кількість мізерна, порівняно з масштабами Росії.
В 2014 році комітет ООН з прав дитини рекомендував Росії припинити практику військової підготовки дітей, але хто б слухав.
Юнармія для українських дітей
Варто знати, що діяльність Юнармії охоплює також тимчасово окуповану територію Донбасу та анексований Крим.На сьогодні на цих територіях утворено понад 20 дитячих організацій де дітям активно полощуть мізки, виховуючи їх в ненависті до України і навчаючи практично-прикладних військових навиків. В Криму станом на сьогодні кількість Юнамрійців -340 тисяч. Залученням неповнолітніх до бойових дій також не гребують. Як захистити цих дітей і чи вдасться їх перевиховати після закінчення війни? Питання риторичне.
Між іншим, коли після капітуляції німців 1945 року проводилась денацифікація перше, що зробили союзники – заборонили Гітлерюгенд і одразу ж, на його базі створили нову дитячу організацію, зберігши всю стару вишкільну систему,крім ідей «арійської раси» і практичних військових дисциплін. І вчорашні вихованці гітлерюгенду- діти 12-13 років, ті що вціліли у м’ясорубці війни, охоче в неї вступали. Вже до 1949 року таких дітей був мільйон. Бо зайнятість підлітків – гарантія того, що вони не почнуть «чудити». Бо врешті-решт, займатися спортом і ходити в походи і - весело…
А що в Україні?
Теоретично у нас Відділ національно-патріотичного виховання при Мінмолодьспорту. Є Стратегія національно-патріотичного виховання на 2016-2020 роки, в рамках якої працюють з дітьми. Серед найвідоміших форм роботи– військово-патріотична гра «Сокіл-Джура», її різновиди – «Джура прикордонник, десантник»та ін.
І якщо у 2009 ця гра більше скидалося на «веселі старти», конкурс пісні і строю і парад вишиванок, то зараз команди старшокласників вбираються в військову форму і змагаються в прикладних дисциплінах – розборі АК-74, орієнтування намісцевості, гасіння пожежі, вивчають порядок дій в надзвичайних ситуаціях, тощо. Співи біля ватри та інтелектуальні вікторини теж є. Хоча, по правді кажучи, навряд гру, що проходить раз на рік можна вважати ефективним засобом патріотичного виховання. Після завершенню «Джури» діти живуть звичайним життям зі своїми інтересами, далекими від всіх тих військово-патріотичних штук. Очевидно- того, що робиться наразі недостатньо.
Говорячи про основну мету військово-патріотичного виховання дітей очільник департаменту Микола Ляхович зазвичай наголошує, що важливо сформувати оборонний тип мислення. Допомогти собі самому і тим, хто поруч, «якщо завтра війна». Ну і, звісно, патріотичне виховання - це і екологічне мислення,і знання історії, і любов до мови, культури, і ще багато речей. Але знову ж реалізація цього можлива – за умови підготовки викладачів, які можуть навчити дітей, достатнього фінансування і стабільного державного курсу, який не змінює пріоритети зі зміною влади.
Тож всі роки незалежності вакуум заповнює низка ГО та різні дитячі організації: Пласт, Спас, Бойовий гопак та інші, що працюють з дітьми впродовж року. Рух цей здебільшого тримається на ентузіазмі викладачів,і напрямлений на цікаве дозвілля, спортивний розвиток, та формування україноцентричного світогляду : походи, ігри, тренування, співи біля вогнища, але аж ніяк не вишкіл армійського резерву.Хоча, за моїм спостереженням, діти що пройшли подібні вишколи, виростаючи продовжують дивитися на світ українськими очима, не залежно від вибору професії.
Думка експерта
Віктор Пражмовський - вже багато років є практиком патріотичного виховання дітей.
Віктор Пражмовський, тренер козацького бойового мистецтва "Спас"
Різниця між нами і ними величезна. Їхня робота полягає у формуванні образу ворога і підготовці до війни з ним. Наша діяльність спрямована на виховання любові до усього українського, рідного. А те, що любиш – треба вміти захищати. А захищати можна по-різному: можна зі зброєю в руках, а можна і шляхом написання книг чи виховання дітей. Відповідно, рівень мілітаризації в українців і росіян різний. Вони готуються до війни. А ми? А ми не знаємо до чого готуємося. Органи державної влади так і не мають чіткої та узгодженої лінії. Мало того, що усі діють як лебідь рак та щука, то ще й рівень підтримки напрямку національно-патріотичного виховання надзвичайно низький. Відсутнє цілісне розуміння того, що слід робити на державному рівні. А у нас чиновники не мають елементарного бачення ситуації. Всеукраїнська федерація «Спас» працює на стику 5 міністерств: молоді та спорту, культури, освіти, оборони і охорони здоров’я. А нас постійно намагаються втиснути у рамки спорту. Та якби я хотів займатися чисто спортом, я пішов би на бокс – дуже гарний вид. І результати там швидше досягаються. А нашу роботу місцями чи точністю влучень у мішень не поміряєш… І знову про підтримку. Свого часу в Росії почали рости як гриби різноманітні Спаси, які якщо і мали якесь відношення до запорозької традиції, то дуже віддалене і через виселених на простори імперії українців, які поступово забули свій рід. Органи державної влади в РФ надавали їм активну підтримку. На відміну від українських урядів в Україні. Можна впевнено сказати, що популярність Спасу на Росії перед війною була в десятки разів вищою, ніж в Україні. Так було сформовано думку про Спас, як щось властиво російське, а українське коріння всіляко витіснялося з інформаційного поля. І зараз мова не лише про Спас, а взагалі про українську історію і традицію. Що ми робили у відповідь? Правильно - нічого. Бо уся підтримка національно-патріотичного виховання в Україні зараз близька до нуля, в порівнянні з аналогічною роботою наших супротивників. Тим більше, у порівнянні з поляками. Окремі фанати і громадські організації мають недостатню кількість ресурсів для активної протидії ворожій пропаганді. До тих пір, доки лише окремі активісти будуть самостійно протидіяти російській інформаційній агресії, ми будемо успішно програвати по всіх фронтах.
Слід пам’ятати, що війна - не лише там, де стріляють. Війна триває також і на світоглядному рівні. Росіянам потрібен образ ворога, а нам потрібне стійке переконання у тому, що все українське краще. Саме цьому ми намагаємося учити наших вихованців у Спасі. Не ненависть до чужого, це любов до свого. Наша війна почалася задовго до перших зелених чоловічків. І закінчиться вона дуже нескоро, навіть коли наші війська відновлять контроль над тимчасово окупованими територіями.
Досвід Ізраілю
Спробуймо абстрагуватися від Росії та України, і розглянути досвід того ж Ізраїлю, який можна вважати еталоном успішного формування оборонної свідомості кожного. З часів утворення держави Ізраїль після ІІ світової в ньому діє постулат: «Весь єврейський народ – армія, держава Ізраїль – фронт». На відміну від України, де питаннями військово-патріотичного виховання опікується Міністерство освіти, в Ізраїлі ця відповідальність покладена на начальників відповідних структур Міноборони. До того ж з дітьми займаються не шкільні фізруки і не відставні військові, а офіцери-педагоги. Тобто і якість інформації, і авторитет того, хто навчає, сумнівам не піддається. Крім того, надзвичайно розвинена система громадянської оборони, адже після шестиденної війни 1967 року, коли постраждали цивільні мешканці міст, стало зрозуміло, що спеціальні рятувальні служби не здатні забезпечити допомогу всім і кожному. На сьогодні кожна ізраїльська родина має навики, що дозволяють забезпечити власну безпеку і безпеку близьких. Цього активно навчають змалечку. Школярі з протигазами в ранцях – як різновид норми.
Крім викладачів ЦО у кожній школі є психолог, який допомагає учням долати стрес у випадку терактів, обстрілів. Крім того, надзвичайно ефективна система оповіщення про небезпеку, що насувається. Наразі, це формат мобільного додатку «Наказ цивільної оборони»,за допомогою якої кожен знає про можливі загрози, в тому числі, природні катаклізми. В умовах затяжної війни (в якій, нажаль, опинилася і наша країна) Ізраїлю вдається звести втрати до абсолютного мінімуму. Адже кожен мешканець знає, що робити і куди бігти в разі чого.Також збройними силами створюються програми, спрямовані на популяризацію військової кар'єри серед юнаків та дівчат старшокласників. Існує безліч як державних, так і приватних тренувальних таборів, що готують підлітків до іспитів в офіцерські академії. Бути впевненим, обороноздатним, сприймати загрозу як дощ – у випадку якого треба дістати парасольку.
Думка психолога
Як саме на дитячу психіку впливає мілітарне виховання - розповідає психолог.
Олена Нагорна, військовий психолог, мама двох синів
Чому тема дитячої мілітаризації складна? Бо вона постійно ставитиме моральні дилеми. По-перше, діти не здатні відповідально сформувати причинно-наслідкові зв’язки. Бо в них ще не повністю сформовані ділянки мозку, які за це відповідають. Функції планування,оцінки ризиків та самоконтролю в повній мірі формуються лише близько 17 років.
Тому терористичні угрупування так люблять"працювати" з підлітками або тими, хто в дитячому віці проходив відповідну підготовку. Умовно-рефлекторні навички, отримані в дитячому віці, часто стають "червоною кнопкою", яка запускає процеси в житті дорослому.
Але чи можна вважати шкідливою виховну систему, наприклад, в Ізраїлі, де змалечку дітей через гру вчать само та взаємодопомозі у випадку воєнний дій?
Сам по собі напрямок військово-патріотичного напрямку - нормальний і позитивний процес для державотворення, адже при правильному підході це дозволяє сформувати військову і політичну еліту.Тому все питання - в закладених меседжах. В тоталітарних суспільствах цементуючим фактором для свідомості народу є наявність зовнішнього ворога. Тому "військово-патріотичне виховання" може набувати рис формування навичок агресії, спрямованої на створення образу ворога, і більше стає подібним на систему підготовки бойовиків в радикальних терористичних угрупуваннях.Батьки мають бути пильні контролюючи діяльність тих, хто займається «патріотичним вихованням»: Чого навчають дитину? Яке гасло вкладають у голови: «Ніколи знову!» чи «Можемо повторити!»? Ключові принципи здорового міліарного дитячого гуртка– добровільність вступу, відсутність образу ворога. Формування образу ворога та ворожого оточення чи поняття оборона, гідність, самозахист? Відпрацюванню оборонних чи наступальних навиків? Що першочергове – системне навчання само та взаємозахисту чи стрільба по рухомим мішеням? Навчання проходять в формі чи в цивільному одязі?
Крім того, дуже важливо, щоб духовні та моральні цінності тих, хто займається військово-патріотичним вихованням співпадали з державними позиціями, інакше маємо стан когнітивного дисонансу та колективного газлайтингу.
Але попри різне ставлення, незаперечним є той факт, Україні потрібна сильна боєздатна армія. І потрібні кадри для неї. А отже, треба працювати з системою освіти для армії. Звісно, всі діти не можуть бути вояками та і не повинні. Але думаю, усі повинні вміти виконувати певні функції, які забезпечать максимальну обороноздатність країни і чітко розуміти алгоритм своїх дій.
Діти війни
Прогнозувати вплив мілітаризації на психічне здоров'я дитини доволі важко. Сказати однозначно, що це призведе до агресії і психічних захворювань, не можна, бо наукових досліджень цієї тематики не існує. Але у випадку Росії, час покаже, чи зможуть діти після вишколів Юнармії навчитися критично мислити, чи будуть толерувати та підтримувати застосування насилля «на благо батьківщини», не залежно від того, існує воно насправді чи ні.
Що ж стосується України,то окрім тої незначної кількості дітей які отримали досвід патріотичного виховання, за п’ять років війни близько 16,5 тисяч маленьких українців отримали статус «дитини війни», хоч насправді дітей котрих торкнулася війна близько мільйона (за даними Національної програми "SOS Детские деревни — Украина"). Це і діти з ОРДЛО, і переселенці, і діти учасників АТО… Незалежно від того, що планують у сфері патріотичного виховання дорослі, ці діти мають своє ставлення до війни. Є ті, хто мріє швидше вирости, щоб захищати Україну і помститися за загибель рідних, а є ті, хто боїться будь-якого голосного звуку і ніде не почувається у безпеці, є ті, кого доведеться перевиховувати і «роззомбовувати» після років впливу російських мілітарних виховних систем. Тож роботи – непочатий край.
Фото: depositphotos, facebook
Читайте також
