Ми зустрілися з Тетяною Шаповаловою у ZOOMі. Поряд із мамою було двоє дівчисьок - Тіна та Тоня. Це старші доньки Тетяни, найменша Саша спала: у неї був якраз денний відпочинок.
Дівчатка трохи соромились, але щось коментували мамі на вушко - про свої улюблені майданчики у Бахмуті, школу, садочок, мультики, власноруч пошитого Спанч Боба, нових друзів у Дніпрі та найзаповітнішу мрію…
Звичайна українська сім'я: чудові діти, мама-супергероїня, яка легко, принаймні так здається через віконце ZOOMу, наводить лад у всьому. Ошатне помешкання, песик, який не захотів показуватися на камеру… і досить буденно розказана історія про втрачений Бахмут та про життя до і після початку війни.
З Тетяною ми познайомилися завдяки благодійному фонду «ДоброТУТ», що опікується людьми, які через війну змушені були тікати з рідних країв та оселилися у Дніпрі. Діяльність фонду заслуговує окремого матеріалу, позаяк там дарують дещо дуже цінне - враження, гарні емоції та відчуття плеча, на яке можна обпертися, коли втрачені звичні опори. Але окремого матеріалу не буде, будуть історії жінок із дітьми, в житті яких віднедавна з'явився фонд, точніше, люди, які там працюють.
Розкажіть про себе та про своє життя у мирному Бахмуті
- До початку повномасштабної війни ми з сім’єю мешкали у Бахмуті. Я працювала вчителькою хореографії і англійської мови в школі, а також тренером у фітнес-клубі. У мене троє дітей - усі дівчатка. Старша - Алевтина, або Тіна, середня - Тоня, молодша - Олександра. Найменша народилася напередодні війни, у листопаді, а відтак встигла лише трішечки пожити у рідному місті.
Маю зауважити, що цю війну я безпосередньо проживала з 2014 року, тобто із самого початку. Тоді я мешкала в Луганську, звідки ми виїжджали під час отих мітингів колаборантів, складання шин, підпалів. Поїхали у Бахмут, оскільки я звідти родом і тоді це було безпечніше місце. На той момент я була вагітна. Тіну народила вже у Бахмуті, куди тоді також прилітало, руйнувалися будинки. Якось був приліт у школу, вбило дитину… Виникала думка, чи не поїхати нам деінде. Але ж ми такі люди - до всього пристосовуємося, і коли стало спокійніше, то все ж вирішили залишалися у Бахмуті. Будували там своє життя. А коли почалася повномасштабна війна, то рішення виїздити було прийнято досить швидко, оскільки ми з чоловіком зрозуміли: якщо цього разу сидіти довше, то взагалі не зможемо нікуди виїхати. У нас були перші точкові удари й безкінечні сирени… Діти дуже боялися, звісно, я теж, але найбільший страх був за дітей.
Але ви певний час ще перебували в Бахмуті?
- Так, до 2 квітня. І весь цей час не виходили з дому. Я боялася, що як тільки ми вийдемо, почнуться обстріли і по нас прилетить. І потім, коли в мене вже взагалі почав їхати дах, я кажу чоловікові: “Все, я більше не можу, виїжджаймо”.
У вас було власне житло у Бахмуті?
- Так, власна квартира, щойно після ремонту. Там поряд була школа, садочок - все дуже й дуже зручно. Зараз там нічого немає. Насправді немає жодної людини з Бахмута, в якої хоча б щось залишилося там із нерухомості. Це місто стерте з лиця землі.
Ви не ходили в укриття? Чи їх не було?
- Їх було дуже складно знайти, точніше, на той момент не було нічого добре обладнаного. У нас у під'їзді - підвал, але він не був придатним для того, аби там надійно сховатися. Я розуміла, що нас просто завалило б і ніхто не вцілів би.
Яким був Бахмут до приходу «асвабадителєй»?
- Я зараз буду плакати… Дайте хвильку, заспокоюсь…
Ну, по-перше, це місто троянд. Може, ви чули, що наше місто було у Книзі рекордів Гіннеса України, оскільки в нас була найбільша кількість троянд. Загалом це дуже маленьке комфортне містечко, таке рідне, тепле. Воно дуже яскраве, кольорове. Таке рідне, вам не передати. У нас було багато нових дитячих майданчиків, а на набережній - сквер із молоденькими деревами, його лишень нещодавно посадити. Але насамперед це чисте, охайне, завжди прибране містечко. Знаєте, як хата у гарної господині, де всюди лад, де все на своїх місцях. Було і де розважитися, і де навчатися. Це було дуже гарне місце…
Тоня щось шепоче мамі на вушко
- Тоні найбільше подобався майданчик біля дитячого садка, - передає мама. - Вони там збиралися з подружками і гуляли.
Тоня побігла далі, а ми продовжили.
Як ви виїжджали?
До 2 квітня було більш-менш спокійно, але саме в той день місто обстріляли “гради”. Це був перший такий масований обстріл Бахмута. Я їхала, казала: “Господи, це просто щось дивне. Там, десь нагорі, так склалося, так збіглося у часі й просторі, що ми вже не в місті. Це велике везіння”. Коли ми доїхали до Костянтинівки, до першого блокпоста, то побачили величезну чергу. Я не можу вам передати, якої довжини вона була. Люди втікали масово.
Ви одразу вирушили у Дніпро?
Так, доїхали нормально, наскільки це можливо було. А з житлом нам допомогли друзі, у яких ми жили кілька місяців, за що я їм безмежно вдячна. А потім уже орендували житло самі.
І перше, що ми вирішили робити тут, - шукати, чим зайняти дітей, щоб менше було розмов на зразок: «Мамо, а коли нам привезуть мій велосипед? Мамо, як там наша кімната? Нічого, мамо, ми все відбудуємо й поїдемо додому». Я зрозуміла, що треба їх чимось зайняти, щоб у них з'явилося нове коло друзів, історії успіху. Тіна має хист до спорту, вона займалася гімнастикою вдома, їй подобалися змагання, вона досить успішна - в неї багато медалей. Тож ми швидко знайшли такі заняття і тут. Тоня теж пішла займатися гімнастикою. І все почало налагоджуватися помаленьку. Зараз вони відвідують ще й тренування з повітряної гімнастики.
Тіна пошепки нагадала мамі про своїх подружок у Дніпрі. А ще ви маєте дізнатися, що саме вона просила віддати її на повітряну гімнастику, бо дуже хотіла цим займатися.
Зараз ми оформились у офлайн-школу. Тоня йде до першого класу, а Тіна - в третій. Минулого року вона відвідувала онлайн нашу бахмутську школу, там чудова вчителька. Але зараз… треба якось усе-таки робити, щоб у дітей було дитинство.
Тут Тоня тихенько натякнула мамі, що треба розповісти, як вона самостійно пошила іграшки - Китика та Спанч Боба. У неї до цього хист, тому й відвідує гурток, де вчать шити. Якось ненароком розмова торкнулася й улюблених мультиків. Я вгадала, що серед них був і «Спанч Боб». Тоня ще любить мультики «Свинка Пеппа» та «Три кота». А ще, виявляється, вона, хоч і не вчиться ще в школі, але вже прочитала книжку «Незламне серце», у якій розповідається, як українці борються з Нелюдом.
Чи вже адаптувалися у Дніпрі?
- Ми дуже вдячні Дніпру за те, що тут є багато можливостей і для розвитку дітей, і для розваг. Але я розумію, що важливе не саме місце, де ви перебуваєте, а люди, з якими ви там перебуваєте. Ми виїхали, ми разом - живі, здорові. У нас з'являються друзі й коло спілкування. Ми вдячні за це. А дім, хоч яким він не був би, у кишеню не покладеш…
Ви знаєте, я вже ловлю себе на тому, що ми вкорінилися у Дніпрі. Щось таке є, що тримає, - певне коло людей, з якими спілкуємося, місця улюблені, щось таке, що сприймається як своє. Важливо, що зараз вже є у кого спитати, до кого звернутися, коли щось сталося. Найважливіше, що існує у світі, - це ті теплі люди, які в тебе залишилися з минулого, і ті цінні люди, які з'являються зараз.
Що змінила повномасштабна війна у вас найбільше?
- Змінилися цінності життєві - це однозначно. Тобто кожний ранок і сонце у віконці - це вже багато. Раніше хотілося більше заробити, я багато працювала: вдень - у школі, ввечері - у фітнес-клубі… Як та коняка з ранку до ночі, аби все у всіх було, щоб усе було красиво, «як у людей». Але коли в один день ти завантажуєш у машину дітей і те, що їм треба на два три тижні, то твої цінності дуже міняються. А коли бачиш, як прощаються батьки з дітками навіки…Як втрачають найдорожче - це перевертає все. Це такий жах, який неможливо пережити. Я співчуваю всім батькам, які втратили свою дитину. Я співчуваю кожній людині, яка втратила близького. Це неймовірний біль. Тому життєві цінності зараз - дуже прості. Прокинутися, прожити круте життя тут і зараз, зі всім, що хочеш і можеш собі дозволити, і все. Ця фраза «Скільки того життя», яку ми чули від бабусь і дідусів, яку ми не розуміли тоді, вона дуже зрозуміла тепер. Коли просто дякуєш, що цього разу не ми, що життя триває, коли не знаєш, що буде завтра...
Цей філософський підхід і вдячність, очевидно, підтримують вас, а чи є ще щось, що допомагає триматися і стабілізувати себе й дітей.
Підтримка рідних і близьких. Якби я жила сама, то, мабуть, по-іншому дивилася б на життя.
Знаю, що ви волонтерите у «ДоброТУТ».
- Так. Я треную групу дівчат. Спорт для мене - це антистрес. Він завжди звільняє думки й емоції, дає змогу позбутися злості та ненависті, що накопичуються.
Тобто я можу кричати триста разів, шо росія - самі знаєте хто, а можу піти в зал, позайматися, і все - мені легше. Це така потужна розрядка. І я дуже рада, що дівчата з «ДоброТУТ» теж можуть її отримувати. Спочатку у нас були тренування просто неба, але дівчата хотіли займатися і далі, то завдяки підтримці фонду «Добро ТУТ» відкрили осінній сезон фітнес-проєкту і тренуємося в спортивній залі. Все дуже класно виходить. Я просто надихаюсь.
А чому ви вирішили долучитися?
Я вже казала, що дуже болісно переживаю всі ці втрати від війни. Особливо, якщо це стосується дітей. Історії про те, що батьків убило, а діти залишилися, чи як дітей дістали з-під завалів, що вони лежали поряд із убитими батьками. Мені дуже важко з цим жити. Спочатку я хотіла всіх усиновити / удочерити. Просто кожного. Але усиновлення - це дуже складно, особливо зараз. Потім я сказала чоловіку, що як закінчиться війна, ми маємо відкрити дитячий будинок і зібрати всіх цих дітей. Просто маємо це зробити. Але час іде, війна не закінчується. Дитячий будинок, зрозуміло, зараз ми ніяк відкрити не можемо. То що робити? Ми, звісно, намагаємося допомагати, чим можемо, - перерахувати гроші, скажімо, передати якісь речі... Але потреба допомагати діями в мене залишилася. Розумієте, я пообіцяла. І я мала щось робити. Тоді я подумала, а що я можу дати? Що потрібно людям зараз? Позитивні емоції. А це спорт. Тож якось звернулася у «ДоброТУТ» і запропонувала проводити тренування. У мене це давно назріло, я мала що віддавати, треба було, аби хтось узяв.
Тож ви сформулювали посил у Всесвіт, що хочете робити щось особливе, і вони відгукнулися - Всесвіт і «ДоброТУТ»?
- Саме так. «ДоброТУТ» дуже багато дає. Ми познайомились із ними, коли я шукала, де можна придбати одяг для дітей. Вони вже виросли з того, в чому приїхали: восени відносили весняні речі, в яких прибули до Дніпра, тож я почала думати, як те все придбати. І нам порадили фонд. Ми сконтакували, записалися… Спрацювало сарафанне радіо.
А потім було багато цікавого, і для дорослих, і для дітей: вистави у театрах, кіно, різні дитячі заходи. А ще Тіна відвідувала Медіа-академію. Це був такий ковток повітря! Бо рік онлайну, чуже місто, непростий досвід… А тут вона побачила інших дітей, які так само, як і вона, чекають на свій велосипед зі зруйнованого міста, на своє ліжечко, на свій килимок і все інше, що там залишилося. Вона зрозуміла, що вони з Тонею не одні такі, що таких багато, і це ніби й нормально в наших умовах. Загалом усі заняття там були просто супер. Вона із задоволенням туди бігла.
І на фітнесі ми круто проводимо час. У нас такий взаємообмін енергією з дівчатами - я трохи віддаю, а вони мені. Ми одна одній допомагаємо.
Так, а враховуючи, що в групі переважно мами, тож дітям ви таким чином теж допомагаєте.
- Так, два в одному (сміється).
У чому, на вашу думку, особливість «ДоброТУТ»?
Ми з вами говорили, що будинок у кишеню не запхнути, із собою його не забереш, як і багато інших матеріальних речей. А от враження, тепло, емоції - завжди з нами. От і фонд «ДоброТУТ» - він про це. Саме про емоції. І якщо запитати у мене, що для мене найбільш тепле у Дніпрі, то одразу згадаю «ДоброТУТ».
Тут стільки близьких людей збирається. Якось на майстер-класі з малювання для мам «Щаслива мама, щаслива родина» я зустріла свою сусідку з Бахмута. Виявляється, ми жили зовсім поряд і я вчила її сина… Фонд об'єднав людей зі схожим досвідом, які дуже добре розуміють одні одних.
А ще там є Людмила Паша, вона координаторка в «ДоброТУТ». Вона - як вогник. У ній стільки енергії, стільки розуміння, організаторських умінь. Я взагалі вважаю: якби замість неї був хтось інший, то такого фонду не існувало б. Мабуть, він був би, але то був би якийсь інший фонд. А такого живого, драйвого, справжнього - не було б. Людмила - вона як жилка, точніше, дуже важлива артерія, через яку тече “саме та” кров. Саме та група, яка потрібна кожному з нас, яка підходить кожному. Це про те, що я говорила, - зараз до нас притягуються дуже цінні люди, які нам дуже потрібні. Вони допомагають витримувати це все. Зокрема, й Людмила. Мабуть ви знаєте, що вона з Маріуполя, у нас дуже багато спільного.
Ви кілька разів сказали про те, що дівчатка чекають на свій велосипед, мріють про свої ліжечка. Тобто це певним чином про відпускання, про примирення з дійсністю. Як ви допомагаєте їм це проживати?
- Вони ще маленькі, але ніби розуміють, про що я їм розповідаю і показую, зокрема показала світлину чорної діри замість нашого будинку, пояснила, що вже немає можливості все те забрати. А якось тут, у Дніпрі, ми їхали повз будинок на проспекті Перемоги, куди було те страшне влучання… Вони побачили, як це буває. Тобто дівчатка намагаються зрозуміти реальність. Але це ж діти. От вони пішли на повітряну гімнастику і вже хочуть відбудувати Бахмут та відкрити там свій цирк. Я не стала нічого ні заперечувати, ні підтверджувати. Просто сказала, що, в принципі, це можливо. Ми до цього йдемо, дорослі вирішать, як усе відбудувати. Ваше завдання - гарно тренуватися, щоби на момент, коли будете відкривати цирк, ви були натреновані й мали змогу давати там свої вистави.
Тобто ця ниточка таки є. Вона існує. Їм так хочеться повернутися туди, де у них було дитинство, де їм було тепло, затишно, де вони самі собі обирали ліжечка, самі клеїли наліпки біля них, обирали ковдру й фіранки… Робили все так, як їм подобається. Зараз вони складають свої речі на два стільці - є стілець «Тіна» і є стілець «Тоня». У шафку все не вміщається, тож я сказала їм щоденні речі складати на стільці.
Я розумію, що в мене є руки, ноги, голова, сили, а відтак я зароблю. Хоча це важко, але ми з чоловіком зробимо все, аби у дівчат знову були не стільці, а шафа. Ми якось це все прийняли, а у дітей усе одно емоційна прив'язка до тих спогадів.
Ви не їдете кудись далі, в безпечне місце?
- А де знайти безпечніше місце? Де в Україні безпечне місце?
А за кордон?
- Я багато розповідала про своє прагнення допомагати… Виїхати за кордон - це не про мене. Ви знаєте, а взагалі я не налаштована вмирати. Я налаштована жити, допомагати людям, виховувати гідно своїх дітей, щоби вони далі теж допомагали.
І організувати нарешті світ цирк…
Так. Я дуже хочу, аби ця маленька частка моєї участі щось могла змінити, допомогла здобути перемогу. І якщо я перебуваю тут і зараз, значить, так і має бути. Дуже хочу, аби це принесло користь.
Ви знаєте, зараз я відчуваю, як змінюється Україна, наскільки більше стає всього українського тут, у Дніпрі. А я ж учитель, я цьому теж можу сприяти. Тому я і діти - ми всі залишаємося тут.
Бесіду провела Оксана Шевченко
