На многих столичных парковках можно увидеть надпись: «Дякуй долі, що ти – не він!». Она, видимо, должна помочь искоренить дикую привычку наших водителей парковаться на местах для людей с инвалидностью. Но задумывались ли ее создатели, насколько этична подобная формулировка?
Что мы вообще знаем о людях с особыми потребностями? Достаточно ли мы зрелое общество, чтобы в сознании каждого было заложено понимание, как правильно общаться, чтобы не унизить людей с инвалидностью ни равнодушием, ни жалостью, ни чрезмерной опекой или такой вот «борьбой» за их права?
И хотя мы не спартанцы, которые здоровье и физическую силу ценили превыше самой жизни, но и до общества осознанных людей нам еще следует дорасти. Известная украинская писательница Катерина Бабкина написала очень искренний пост на тему места в обществе людей с инвалидностью, который стоит прочесть каждому. Просто прочитайте.
Публикуем с разрешения автора.
Катерина Бабкина, писательница
Я – людина з інвалідністю. І я маю дещо вам розповісти.
Уявіть собі, що зранку ви прокидаєтеся, і найближча людина говорить вам:
Я люблю тебе. І, до речі, я дякую долі, що я не така, як ти!
Ви виходите на вулицю, і люди привітно усміхаютсья вам, пропускають вас на дорозі, дають вам зручніший прохід на тротуарі і краще паркомісце. “Я ніколи не хотів би бути на вашому місці, - кажуть вони, - Гарного вам дня!”; “Що це таке з вами? Господи, яке щастя, що це не зі мною, - говорять вони, - Будь ласка, паркуйтеся, тут зручніше”; “Відійди від тьоті, доцю, - кажуть вони, - Дай тьоті місце, інакше будеш як тьотя”; “Ви так добре виглядаєте, - посміхаються вони, - ми раді бачити вас в нашому кафе НЕ ЗВАЖАЮЧИ НА ОЦЕ”.
Так виглядає інклюзія і дружнє до людей з інвалідністю середовище по-українськи.
Я знаю багатьох успішних, талановитих, реалізованих, заможніх і впливових людей, котрі мають інвалідність, і ніколи публічно не говорять про свій статус. Знаєте, чому? Тому що сприйняття людей з таким статусом може стати їм на заваді робити важливі речі і впроваджувати життєдайн зміни в бізнесі, політиці чи культурі. Тому що в очах доброго українця людина з інвалідністю – це умовний тихий убогий на візку, в поношеному одязі, немитий і обпісяний, який потребує допомоги. І якщо раптом людина з інвалідністю виглядає не так, то з нею щось неправильно, їй не можна довіряти, за нею не варто слідувати, не хочеться робити так, як вона.
Я їх розумію, але мені їх не жаль, цих людей – я знаю, що вони сильні, хороші, якісні люди, і якщо опинилися там, де вони є, то мають необхідну підтримку і снагу. Мені шкода звичайних дітей, підлітків і молодих людей з інвалідністю, які ще не багато встигли, але уже бачать таблчики на парковках “Дякуй долі, що ти – не він”. І уже приховують, стидаються, бояться і замикаться в собі – бо з ними же щось не так, вони не такі як інші. Все, на що вони можуть розраховувати – зверхня жалість і вільне місце в транспорті з притиском вказання на статус: Ти сідай, бо ти же неповноцінний. А вони хочуть – знань, звершень, випробувань, поваги, підтримки, товариства і прийняття. Щоб мати шанс отримати це на рівні з усіма, інвалідність треба приховати.
У мене хороша машина. Я паркуюся на місцях для інвалідів. На машині є відповідний знак (тільки коли паркуюся, для поліції – в інший час мій статус стосується лише мене та мого лікаря). Кожен раз, коли я там паркуюся, до мене приходить хтось з словами “Як вам не соромно бла бла”. Іноді також я бачу в соціальних мережах фото дорогих хороших машин з відповідними наклейками. Громадськість обговорює, які ж це мудаки, ні перед чим не зупиняться, наклеїли наклейку інваліда спеціально, щоб паркуватися на місцях для цих убогих. Чомусь нікому не спадає на думку, що приїхала в цій гарній машині реалізована, працьовита і розумна людина з інвалідністю, бо в уявленнях більшості місце людини з інвалідністю в нашому соціумі – клеїти коробочки і чекати на жалісну подачку.
Людям з інвалідністю важче, ніж вам. Їм складніше вставати зранку, рухатися, працювати, вчитися, назбирати на житло і машину, бо вони витрачаються на лікування, їздити закордон, бо їм потрібно враховувати особливості свого здоров’я і високий рівень потреб, спілкуватися з людьми, бо багато людей їх остерігаються про всяк випадок, бояться, або надто наочно жаліють.
якщо ви думаєте, що означити паркувальні слоти для інвалідів табличками “Дякуй долі, що ти – не він” хороша ідея, то задумайтеся сильніше – може, це вам якраз немає за що дякувати?.
Але найважче їм любити себе, бо змалечку з усіх боків їх супроводжує меседж, що вони ущербні. Важко любити себе і приймати себе, ящко ніхто кругом тебе не любить і не приймає, а лише боїться і жаліє і виключно зі страху і з жалості, а ще з вдячності що він – не ти, - пускає тебе в школу, в кафе, дає тобі місце в трамваї чи не займає твій слот на парковці.
А без любові до себе і прийняття себе людина – неповноцінна і недієздатна. Не як людина з інвалідністю, а значно в більшій, гіршій і небезпечнішій мірі.
Здорове середовище – це в першу чергу середовище, де всім забезпечено максимально можливі умови бути рівними. В тому числі – однаково добре почуватися, однаково вірити в себе, собою пишатися і себе любити. І – однаково ефективно функціонувати, не зважаючи на різні особливості. Тож якщо ви думаєте, що означити паркувальні слоти для інвалідів табличками “Дякуй долі, що ти – не він” хороша ідея, то задумайтеся сильніше – може, це вам якраз немає за що дякувати?.
Фото, до речі, з журналу VOGUE. Людина з інвалідністю – не єдина моя ідентичність. Я успішна письменниця, красива та кохана жінка, медійна персона, впливова діячка культури, гарно танцюю, багато подорожую і воджу машину. Так – ні, не тільки БУВАЄ, – так МАЄ БУТИ. Саме тому я говорю про це публічно – щоби ті інші, такі як я, точно про це знали.
Фото: Катерина Бабкина
Читайте также
