У 2018 году вышел дебютный роман Иллариона Павлюка  "Білий попіл", сейчас готовится к печати вторая  книга и дописывается  третья. 

Но сегодня мы расскажем об отцовстве Иллариона.

Он не считает себя хорошим отцом, мечтает быть спокойным, как рыба, так как знает, что воспитание криком не работает, но все же иногда кричит... 

И да, наш герой - отец 5 детей, хотя не все пятеро сейчас живут в нашем мире. Мы предлагаем прочитать рассказ Иллариона-папы от первого лица: про себя, детей, историю своей семьи и о настоящем счастье.  

Я Ілларіон. В мене п’ятеро дітей, і я — дуже щасливий батько.

Але я не знаю, чи справді хороший. Часто мене немає вдома. Настільки часто, що, якщо діти бачать мене при світлі сонця, то знають, що настала субота. Бо я телепродюсер, журналіст і письменник.

А буває, я пишу черговий роман вдома, і це ще гірше, бо моя фізична оболонка присутня, але, власне, я сам — десь геть в іншому місці. В мене п’ятеро дітей — Лев, Натан, Лєя, Ілана і Сара.

І коли моя дружина була вагітна Сарою, я пішов добровольцем на фронт. Я й досі не впевнений, що хороші батьки чинять саме так. Вже після повернення, коли я кудись їхав бодай на три дні, вони плакали, бо їм здавалося, що знов на війну. Тоді я не знайшов іншого способу їх захистити. Сподіваюся, колись вони мене зрозуміють. 

В мене п’ятеро дітей. Четверо живуть з нами. Іланка живе на небі.

Вона народилася з важкою родовою травмою. Сліпою, глухою, з жахливими постійним судомами. Їй давали два місяці. Потім — півроку. Потім — рік. Але вона вперто хотіла жити далі. Ми заходилися її реабілітувати. Об’їздили кілька країн.

Зрештою перемогли судоми. «Зняли» її з препаратів. Навчили бачити й чути, — і це було схоже на диво. Вона росла. Навчилася посміхатися й розуміти жарти. Любила, коли говорили про неї. Обожнювала мандрувати. Була щасливою. Думаю, всі ті п’ять рочків вона була справді щасливою.

Але то не моя заслуга, якщо бути щирим. Це все — моя Світланка. Я був лише тим, хто допомагав.

В мене п’ятеро дітей, і чим більше я дізнаюся про виховання, тим частіше думаю, що я кепський батько.

Інколи я забагато вимагаю. Інколи недостатньо роблю. Інколи підвищую на них голос, а потім мені соромно.

Не кричіть на дітей, це не працює, я чесно кажу вам… Колись я навчуся бути спокійним, як риба.

Я дуже люблю їх. Дуже-дуже-дуже-дуже. Це, мабуть, єдине, що виправдовує мої помилки. Вони не надто добре вчаться, не завжди чемно поводяться, не завжди правильно вчиняють… Але я намагаюся навчити їх головного — бути щасливими. Щасливими, попри все. Як я.