Разом ми можемо допомогти хлопчику-інваліду з Ізюму в здійсненні мрії

25.07.2022

Ирина Сигал

До 9 років Микола Мірошниченко зростав звичайним веселим та активним хлопчиком. Але в 2013 році йому було поставлено страшний діагноз, що поступово перетворював його на інваліда.

16-річний Микола за допомогою батьків досить успішно долав свої проблеми зі здоров’ям, доки не втрутився ворог. Сім’я з міста Ізюм Харківської області наразі перебуває у Польщі, куди евакуювалася після нападу росіян. Хлопчик мріє одужати і має на це шанс – у серпні йому мають зробити операцію, однак родина потребує матеріальної допомоги.

У Миколи спадкова моторно-сенсорна нейропатія, відома також як хвороба Шарко-Марі-Тута. Він уже переніс операцію, та потребує другої, яка дасть хлопчику шанс на краще життя.

«В один момент ми дізналися, що наш син стає інвалідом. Ця новина була для нас найгіршим вироком. Хвороба швидко прогресує і призводить до незворотних змін. Єдина надія на її уповільнення – інтенсивна реабілітація та систематичні заняття з фізіотерапевтами», – розповіли рідні Миколи.

Саме під час війни, коли родина ховалася в підвалі протягом 36 днів, стан хлопчика погіршився.

«На 28 лютого цього року у нас була запланована чергова реабілітація. Ми купили квитки. Через кілька хвилин наш світ був у руїнах. 24 лютого почалася війна в Україні. Наше місто Ізюм було захоплене і розбомблене 26 лютого! У нас не було шансу вибратися. Ми провели в підвалі 36 днів. Було дуже холодно і волого. Стрес, який ми з сином пережили, невимовний. Наш будинок був зруйнований, ми залишилися без даху над головою. Слава Богу, нам вдалося втекти і вивести дитину з цього пекла», – розповідають батьки хлопця.

«Синові потрібна повторна операція, яку хірурги клініки рекомендують робити в липні-серпні цього року. Проте сама процедура багато коштує, а синові ще знадобиться тривала реабілітація, спеціальне взуття та милиці. Першу операцію ми провели у 2021 році власними силами, що стало для нашої родини великим випробуванням. Ми пожертвували всім заради порятунку сина і зробили б це знову, тільки нічого не залишилося… Ми тільки робимо перші кроки у нове життя. Незважаючи на те, що наш син інвалід-візочник, він має можливість займатися парабоксом, стрільбою з лука та баскетболом. Він знову посміхається. Син мріє стати на ноги і продовжити навчання в медичному коледжі, а потім і в медичному університеті. Ми хочемо підтримати його в цьому. Ми щиро дякуємо всім, хто вже нам допомагає, і будемо вдячні за вашу подальшу підтримку».