Для нього важливо не вигадати історію, а показати ті незвичайні історії і пригоди, які відбуваються насправді. Саме ця щирість і робить його книги настільки цікавими для дітей, які на зустрічах із письменником засипають його запитаннями. Зараз же він продовжує писати детективи для підлітків і розповів про те, чим вони відрізняються від дорослих і якого кольору собаки у Прип'яті.
- Ви якось сказали, що самі не розумієте, як стали письменником. Що вас надихає писати книги для дітей?
- Відповісти на питання, чому я став письменником книжок для дітей, я не можу. Не знаю. Перша книга, яка у мене вийшла, в 2006 році до двадцятиріччя Чорнобильської аварії, це мої мемуари про події у Прип'яті. Я там працював заступником голови міськвиконкому, по-сучасному кажучи, був заступником мера міста. Коли я зрозумів, в якого масштабу події я беру участь, я став вести щоденник. У 2005 році я дістав ці записи з шафи, де вони лежали майже двадцять років, упорядкував, набрав на комп'ютері, записав на диск і перший раз у своєму житті поїхав до Львова, на Форум видавців. Там ходив, пропонував, і погодилося взяти тільки московське видавництво «Європа». Так вийшла моя перша книжка. А потім пішли книжки для дітей. Перші п`ять книг видали брати Капранови, видавництва «Зелений пес». Потім ці книжечки перевидало «Фоліо». Це про пригоди дітей у комп'ютерному світі. Заекрання, так я назвав цей світ. Я став із дітьми зустрічатися, книжки сподобалися. Потім «Теза» запропонувала спробувати свої сили в дитячому детективі. Ну, і пішло-поїхало. По-перше, мені це подобається, а по-друге, я дуже люблю зустрічі з дітьми. У мене дуже багато зустрічей: і по школам, і по бібліотеках, особливо у квітні-травні. Це як раз річниця аварії на Чорнобильській АЕС. Зустрічі з дітьми, я так вважаю, дають мені ще й якусь свою енергетику. І це я не жартую. Ось як ви думаєте, скільки мені років?
- Близько шістдесяти?
- По-перше, дітям повинно бути цікаво. Це ж діти, це не дорослі. Дорослим (удар кулаком по столу): «Слухайте, а то отримаєш! Премії позбавлю!». Дітям же так не скажеш. Їм треба розповідати так, щоб їм було цікаво. Тоді вони будуть тебе слухати, тоді вони будуть задавати тобі питання.
Після зустрічей із вашими читачами, ви міняєте щось у своїх книгах? Може, вони критикують, допомагають вам зробити книгу кращою?
Як вам сказати? Є, звичайно, пропозиції. А напишіть, наприклад, про океанське дно, як діти потрапили туди. Як там жили... Були і такі розмови. Але ось усі ці детективи, що я написав, дванадцять книг і тринадцята, яка зараз виходить, сюжети всіх практично взятих із життя. Книга «Полювання на доґхантерів» народилася ось як. Я живу в Ірпені. Виходжу я якось із магазину, прямо метра за три-чотири від виходу лежить і корчиться у судомах собака. Вона вмирає. Тут же зібралася купа народу, викликали поліцію, поліція поклала її у багажник і відвезла у ветеринарну клініку. Що там далі було з цією собакою, я не знаю. Не знаю, що б ви подумали, коли побачили таке, але у мене виникла думка: так, бездомні собаки - це небезпечно. Вони можуть покусати, погризти і так далі. Але вони ж не винні в тому, що вони бездомні! Ми, люди розумні, повинні приймати якісь заходи, щоб бездомних собак не було!
Тобто, я всі історії намагаюся брати із життя, тому дітям цікаво, що це не вигадане якесь, а це з життя і кожен це бачив. Припустимо, полювання на мамонтів, така ось назва. Ви думаєте, мамонти вимерли? Не вимерли, ні! В якому сенсі? Ідея книги звідки виникла? У мене з четвертого поверху видно величезну плиту, на якій чотири каналізаційних люка. Я вранці якось глянув: жодної кришки, чотири дірки. І тут же згадав: у Миколаєві загинула дитина, у Херсоні загинула, у Львові загинула. Діти провалюються ось у такі діри і гинуть. Я копнув це питання. Виявляється, кришка важить 50 кілограм, по 2 гривні за кілограм чавуну. Усього 100 гривень. І заради цього хтось підставляє чужі життя під смертельний ризик! Але винні ж не тільки ті, хто краде, а й ті, хто приймає ці кришки і платить за них гроші. Якби не брали, то і питань би не було. Ось так ось народжуються сюжети. Вони всі з життя, тому дітям цікаво.
- А чому саме детективи? Як так пішло? «Теза» запропонувала?
Володимир Брискін, господар видавництва, запропонував: а давай спробуємо! Це, каже, ніша, тобто, дитячі детективи, поки незаповнена. Спробуємо! Може, що й вийде. Я спробував, одну, другу, третю, четверту... Ось герої книг на мера натиснули, щоб він це робив. Прийшли на демонстрацію, а далі читайте ...
А чим відрізняються дорослі детективи від дитячих?
- Дитячі детективи - це дитячі детективи. Із тринадцяти детективів, у мене тільки в одному з них знайдений мертвий чоловік. Ну, і бабусю одну ці бандити вбили. Більше ні в одному з детективів у мене таких речей немає. Ніде, ні в одній книжці. Наприклад, детектив «Полювання на доґхантерів». Зрозуміло, хто такий «доґхантер» і що таке «полювання». Треба цього «хантера» знайти і провчити. Ну, і як-то зробити так, щоб собак не вбивали. Як це зробити? Створити їм притулок, шукати господарів і так далі. Ось школярі на мера натиснули, щоб він це зробив. Прийшли на демонстрацію, а далі читайте. До речі, у мене є і дорослий детектив. Теж «Теза» видала, називається «Антилюди». Це вже зовсім інша справа. Хто такі антилюди в моєму розумінні? Це п'яні мажори, які людей вбивають, це продажні судді і прокурори, тобто люди, через яких гинуть інші люди, тому я їх і назвав: антилюди. І ось людина прийшла з АТО, снайпер, і він із цим зіткнувся впритул. Він взяв рушницю і почав їх... У книжках для дітей я намагаюся, щоб у них були: а) якась пізнавальна інформація. Щоб вони щось дізналися, запам'ятали ... Щоб ця книжка була не тільки цікава, але й корисна. І б) щоб вона була весела. Щоб діти, читаючи її, не нудьгували.
Що найцінніше в ваших книгах, крім пізнавальності?
- Я пишу їх, щоб діти вчилися життя. Я розрізняю досить чітко дітей, які читають і які не читають. Тобто якщо дитина, прочитавши книжку, захотіла другу і потім просто почала читати. У нього поповнюється словниковий запас. Він може завжди нормально викласти свою думку. У нас був на позаминулих вихідних в Ірпені Букфест у будинку творчості письменників. Прийшов хлопчик, років 11-12. Його журналісти почали знімати, запитувати. Якби ви чули, як він зв'язно, нормально, виразно відповідав на всі питання. Відразу видно, що дитина читає, тому він може викласти свою думку виразно. У нього багатий словниковий запас, він усе розповідав, навіть журналіста здивував.
Яка у вас найулюбленіша книга з ваших?
Знаєте, я у таких випадках запитую, чи є у людини діти? А кого з них ви любите більше? Це питання, як правило, завжди ставить у тупик. Ось і для мене всі книжки як мої діти, я їх усіх люблю. Але одна з найдорожчих книжок - це книжка про діда моєї дружини, якого в 1938 році розстріляли як польського шпигуна. На запит тещі, покійної уже, цю справу знайшли у Хмельницькому обласному архіві. Уявляєте? Це ж 1938 рік! Потім війна, евакуація, але всі документи на місці! Приїхали ми у Хмельницький, нам видали справу в читальному залі. І навіть дозволили її перефотографувати. У мене все це є. І ось я коли читав цю справу, у мене волосся ставало дибки. Уявіть собі, довідка відправляється у Москву на затвердження вироку. Розстрільного! І в ній чорним по білому написано, що речових доказів по справі немає, додається також паспорт і профспілковий квиток. І людину розстріляли. Я вивчав цю справу, потім говорив і з тещею, і з сусідами... Я дивився, слухав і жахався! Скількох людей вислали в Сибір, скількох розстріляли і так далі. І ось, у цій книжці я зробив дві сюжетні лінії: одна - це 38 рік, усі ці розборки і так далі, а друга - це Прип'ять, знайомиться хлопець і дівчина, відбувається аварія. Він після евакуації знаходить її у Києві, а в кінці кінців з'ясовується, що хлопець - правнук слідчого, який вів справу. А вона виявилася правнучкою Тисевича, якого розстріляли. І ось питання: донька ось цього от розстріляного Тисевича лежить, практично вмираючи, і думає, що їй робити. І приходить до висновку, що не можна людей позбавляти щастя. Ця книга для мене дуже дорога.
Зараз виходить нова книга «Якого кольору собаки у Прип'яті». Якого вони все-таки кольору? Розкажіть про новинку.
- Задум цієї книжки ось звідки пішов. Я на всіх зустрічах, на всіх ефірах, всюди завжди кажу про те, що у Прип'яті треба створити музей. Для чого? Возити туди працівників, які проектують, будують небезпечні підприємства, типу тих же атомних станцій. І говорити їм: хлопці, якщо ви у своїй роботі зробите якусь помилку, то ваше місто може перетворитися ось у це. І ось я собі уявив, що якийсь чоловік або якийсь фонд, теж мріє зробити у Прип'яті музей, але для того, щоб привернути увагу до цієї проблеми, він шукає якісь незвичайні ходи. Які ходи? Взяв і пофарбував собаку в зелений колір і пустив на берег, де рибалки ловлять рибу, поруч із тридцятикілометровою зоною. Діти їздили на риболовлю із татами, побачили таку собаку і у них тут же очі стали квадратними! Що це таке?! І потім наші детективи починають колупатися у цій історії і розуміють, у чому справа. Ну, а далі розповідати не буду. Це ж детектив!
- Прип'ять і Чорнобиль навіть потрапили в комп'ютерну гру (Сталкер). Ви б хотіли зробити цю зону місцем подій для нових детективів, якихось міфічних історій, плануєте далі її використовувати?
Чесно кажучи, це моя хвора тема. І якщо є якась можливість, я включаю у свої книжки Прип'ять. Ось вийшла до 30-х роковин аварії «Мамо, а що це було?», Теж книжка про Прип'ять. Сім'я проста, тато, мама, син п'ятирічний і собака у них. І ось останній день до аварії, тобто, як вони нормально жили в місті. Потім перший день, коли була суцільна непонятка: що сталося, що буде, як буде і потім евакуація. І ось через 30 років вони приїжджають у місто, як і я їхав. Моя дружина їхати у Прип'ять відмовлялася геть, бо їй було дуже боляче. Діти теж сильно не горіли цією ідеєю. Але на двадцятиріччя я їх вмовив поїхати, а мої герої на 30-річчя приїхали. Син уже дорослий, подивився на все це, і питає: «Мамо, а що це було?». Дійсно, а що це було? Чесно кажучи, Прип'ять шкода до сліз! Таке місто втратили...
Чи плануєте ще щось написати для дітей?
- Я і зараз пишу, у мене розпочато серію, написана вже перша книга. Серія «Казковий детектив», і зараз працюю над першою книгою із серії детектив для віку 15-16 років. Замовило мені видавництво «Академія». Ну і планує видавати готові книжки наше видавництво ірпінське «Перун», там виходить книжка «Три депутата». Я цей жанр назвав паралельна книга. Чому? Коли Д'Артаньян приїхав до Парижа, ким він мріяв стати? Мушкетером. А коли Василь Дартаньяненко приїхав до Києва, ким він мріяв стати? Депутатом. І все поїхало. Це паралельна книга, але вона розповідає про наше повсякдення. Не дай Бог, щоб хтось сказав, що це пародія на «Три мушкетери», це не пародія, це просто паралельна книга. Але це пародія на наше життя. Смішна пародія! Не все ж читати про сумне.
А саме про Чорнобильську катастрофу плануєте щось писати?
- Про ці події у мене вже написано достатньо. Повторювати одне й те ж немає сенсу. Але! Якщо така можливість виникне, я, звичайно, не відмовлюся.
- Але ж це була не дитяча література - те, що написано?
- Ні, ви знаєте, діти теж читають. Ну, не п'ятирічні звичайно. Тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять років, вони вже все прекрасно розуміють. Я якось був у Рівному на зустрічі зі школярами, вони мене просто закидали питаннями. А мені тато казав ... А мені дідусь розповідав ... А як? .. А що? ... Їм усім це вкрай цікаво. Ну не всім, звичайно, не всім. Але є діти, яким дуже цікаво і вони читають. Діти ж є різні.
Інтерв'ю взяла - Анна Сива.
Фото: організатори
Читайте також
