За своє життя вони з чоловіком Олександром всиновили 8 дітей. Але їх жага жити заради дітей виявилася настільки великою, що Надія на базі своєї родини створила ще патронатну. Тому наразі з ними живуть аж 17 дітей! Як таке взагалі стало можливим і що вони намагаються дати цим дітям, Надія розповіла нам.  

«Ми є патронатною родиною і саме на патронаті у нас зараз перебуває сім дітей. Ще восьмеро дітей у нас всиновлені. Ще двоє дітей було прийомних, але після 18 років вони залишилися жити з нами», – пояснює Надія нескладну арифметику їх родини.

Перша дитина «підтягнула» ще трьох

Надія з Олександром одружилися, коли їй було 20, йому – 24. Прожили без дітей один рік і всиновили першу дитину, дворічного Вадима з Луцького дитбудинку. Зараз хлопцю вже 17 років.

«Я ще в дитинстві хотіла, щоб моя мама взяла дитину в родину, Олександр хотів багато дітей. Ми живемо у селі, і мої родичі створили дитячий будинок сімейного типу. І тоді ми наважилися втілити свої мрії. Ми шукали дитину по всій Україні, але знайшли по місцю. Мабуть, серце підказало, що Вадим – наш син. Одразу ми не планували брати багато дітей. Але через три місяці дізналися, що в сина є сестричка Діанка, якій тоді було лише 4 місяці. Їхня мама померла, співмешканець запив, і дівчинка залишилася без опіки. Тож, звісно, ми взяли її».

Невдовзі родина поповнилась ще двома старшими дітьми – рідним братом та сестрою – 10 річним Вадимом і 14-річною Надійкою.

«Довелося створити прийомну сім’ю, щоб забрати їх до себе».

«Діагнози? Ми готові!»

Перші роки життя були для Степанюків дуже складні. Свого житла не було, тому жили то в батьків, то орендували. В той період, у 2012 році, всиновили ще двох дівчаток з Херсону: Олександру (1 рік) і Настю (4 роки). А потім Надії й Олександру пощастило познайомитися з представниками релігійної громади, яка допомогла їм купити великий добротний будинок, де всім вистачає місця й донині.

«З цим будинком була довга історія, він вимагав значного ремонту. Але 5 років тому, коли ми в нього переїздили, пообіцяли собі і Богу, що в тих кімнатах будуть жити діти. І тому вже через три місяці ми всиновили ще четверо дітей з Хмельницького: Віку (6 років), Максима (4 роки), Матвія (2 роки) і Злату (5 місяців).
Шукаючи своїх дітей, ми щоразу їздимо побачитись з ними в різні куточки країни, бо анкети, інтернет – то все не те. І коли зустрічаємось саме з «нашою» дитиною, завжди розуміємо: ось вона. Цього не можна пояснити на словах, це внутрішнє відчуття. Причому в закладах нас лякали і поганою генетикою, і безліччю діагнозів. Ми були готові справлятися з ними. У нашого Вадима є інвалідність. Але в інших дітей більшість з того, чим нас лякали, на щастя, не підтвердилася. Бо інтернати теж гроші на них заробляють і не хочуть віддавати в сім’ї».

Попри те, що перші роки родині було дуже важко фінансово, батьки принципово не захотіли створювати дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ). Хоча батьки-вихователі там отримують фінансову допомогу від держави.

«Коли діти перебувають у ДБСТ, вони переживають про те, куди їм йти, коли прийде пора випускатися і жити своїм життям. Моя задача була стати мамою. У всіх нас – одне прізвище, і це все – мої діти. Вони знають, що всиновлені. Але також знають, що виповниться їм 18 чи 40, чи 60, але вони залишаться моїми дітьми, з моєю підтримкою. Тому, коли старші діти виросли, ми закрили прийомну родину. Хоча старшій Надійці вже 28, вона вийшла заміж, але, на щастя, вони з чоловіком і зараз живуть з нами. А Віталік зараз служить в ЗСУ, захищає країну, і ми всі ним пишаємося. І він знає, що йому є, куди повертатися».

Перша патронатна родина на всю область

В будинку Степанюків ще залишалися порожні кімнати, тому кілька років тому вони пішли до служби у справах дітей (СДД), щоб всиновити ще когось. Але там їм запропонували зробити на основі їх родини патронатну. Коли дитину вилучають з родини, або вона залишається без батьків, патронатна родина на професійній основі здійснює догляд, виховання і розвиток цієї дитини.

«На жаль, патронатних сімей сильно не вистачає. У нашій області на той момент не було жодної. Коли мені це запропонували, я не могла зрозуміти, як це: взяти дитину, потримати її у себе і віддати? Довго ми з чоловіком не могли вирішити, чи зможемо так. Але, коли я пішла на навчання, зрозуміла, що все ж таки це треба зробити. Старша донька вивчилася зі мною і наразі – моя помічниця в нашій патронатній родині».

Раніше у нас могла перебувати водночас тільки одна родинна група дітей. Скільки в ній може бути дітей, регулюється тільки умовами самої родини: для кожної дитини має знайтися свій особистий простір для комфортного проживання. Але у воєнний час умови трохи змінилися: водночас у нас може перебувати і дві, і три сімейні групи, але важливо, щоб умови дозволяли їх розмістити. У нас зараз перебувають дві сім’ї, і вони між собою є далекими, але родичами».

Першими патронатними вихованцями Степанюків стали у 2021 році 11-річна Настя та 6-річна Вероніка. Відповідно до законодавства діти мають перебувати в такій родині від 3 до 6 місяців. Але віддавати дівчат Надії виявилось надзвичайно складно.

«Тому я “провела роботу” зі своїм рідним братом, щоб він створив прийомну сім’ю. І в результаті навіть ці дівчата залишилися у нашій же великій родині. Ми всі часто спілкуємося. Другій дитині, яка у мене була, Лєрочці, я теж підшукувала батьків серед родичів. Вони її всиновили. Тобто, це мій біль, я не можу дітей віддавати просто так, до людей, яких я не знаю. Наша судова система є дуже недосконалою, що стосується “дитячих” проблем. Це єдиний мінус патронату, що закон порушується. І поки рідних батьків дітей позбавляють батьківських прав або поки шукають нових батьків, діти прив’язуються до нас, патронатних батьків».

І зараз перед Надією знову постала схожа проблема. Люба (5 років),  Богданчик (3,5) та Кемаль (2) потрапили до них два роки тому, коли Кемалю було лише кілька місяців. Маленький виріс до свідомого віку, фактично, не знаючи інших батьків. То тепер у патронатної мами крається серце: як його віддавати?

«Я переживаю не за себе, а за те, як малий це переживе. Якщо їм дорога до закладу – то який сенс тоді в патронаті? Заспокоюю себе тим, що роблю все найкраще з можливого для цих дітей. Вони здорові, дуже розвинені, ми всього їх навчили. Молюся, щоб знайшлася сім’я, яка буде готова прийняти трьох».

Як впоратися, коли у тебе їх 17?

Не зважаючи на велику кількість дітей, родині Степанюків вдалося розподілити обов’язки так, щоб сімейний механізм працював як годинник.

«Багато в чому я завдячую своїй старшій доньці. Вони із зятем, якого ми називаємо сином, нам сильно допомагають. Чоловік постійно працює, має один вихідний, він орендує СТО. Школи, садочок у дітей – у різних населених пунктах. То наш тато вранці розвозить дітей, куди треба. Він же звозить їх ввечері додому, але потім повертається ще на роботу. Доня весь час зі мною, ми разом готуємо, перемо, прибираємо, садимо город. Дітей навчили так, що кожна дитина в міру свого віку має обов’язки. У п’ять років вона складає за собою іграшки, але у вісім вже може протерти столи та позамітати на кухні. Старші діти – взагалі добрі помічники. У нас не все ідеально, діти, буває, і сваряться, і б’ються за іграшки. Але в цілому я їм дуже вдячна за те, яка в нас злагоджена команда».

Й Олександр, і зять працюють. За послуги патронатну сім’я отримує близько 60 тисяч гривень на місяць, але грошей відчутно не вистачає. Тут вже арифметика складніша, але в ній варто розібратися.

«До мене діти потрапляють в тому, в чому їх забрали. Нам потрібно одразу їх одягти, взути, невідомо ще, коли ті гроші на них прийдуть. Практично всі вони приходять хворі, з вошами, з коростою були… Діти без статусу, то ми за садочки платили, у школі за харчування платили. Наприклад, за одну дитину за садочок – 950 гривень на місяць. І лише з листопада ми, нарешті, добилися, щоб наша територіальна громада пішла нам назустріч, і діти почали харчуватися у школі та ходити до садочка безкоштовно».

Інші видатки у Степанюків – «гуртові»: комуналка за листопад склала 12 тисяч гривень! Бензин, щоб розвести дітей до освітніх закладів –  ще 10 000. Харчування обходиться під 40 000. А ще треба ж і одяг оновити, і ліки, є й інші потреби.

«Діти приходять не навчені: там шухляди виламали, там двері, там – стіну роздовбали, то унітаз розбили – я досі не розумію, що потрібно було робити, щоб його розколоти. Бо їх ніхто не вчив берегти те, що є. Та й без того побутова техніка у нас постійно виходить з ладу. А назбирати швидко – проблема, бо тільки одне поремонтували, як інше вийшло з ладу. Нам дуже важко, але люди того не розуміють».

Наразі у родини є дві найбільш нагальні потреби, які вони не можуть закрити самотужки. Перша – вийшов з ладу генератор. І це велика проблема з купою дітей, коли вимикають світло. Друга – транспорт більшої місткості. Адже їх вживаний мінівен розрахований лише на 8 місць. А дітей, яких треба щоденно розвозити, п’ятнадцять, а всього в родині аж 20 людей. Коли мінівен виходить з ладу, то діти не можуть потрапити ні в садочок, ні до школи. Бо живе родина у віддаленому селі.
Втім, радощів у Степанюків більше, ніж проблем.

«У нас є басейн, батут, шашлики смажимо, граємо у волейбол, футбол. Найбільше стрибають із малими старші діти, а я можу познімати відео чи на воротах постояти. Радощів, ігор в нас багато. Всі свята весело проходять, дні народження. Вечорами фільми дивимося разом, в сніжки граємося».

І наостанок Надія поділилася порадами людям, які б хотіли прийняти дитину до родини.

«Потрібно відділяти свій час та простір від спільних з дітьми. Коли старші діти бачать, що мені вже психологічно сильно важко, вони беруть молодших на себе, і ми з чоловіком можемо іноді виїхати на каву. Це просто потрібно робити, інакше – згориш. І ще: потрібно не боятися відповідальності за цих дітей. Відчуваєш серцем, що це твоє – бери, не зважай на діагнози, справишся з усім. А як думаєш тільки розумом, то зайві думки не дозволять відчути те справжнє, твоє. І останнє: не треба переробляти дітей. Якщо вони бачать, як ви живете, що це – добре, вони самі будуть мінятися на краще».

Матеріал підготовлено в рамках проєкту Дитячого фонду ООН «ЮНІСЕФ» в Україні «Турботливі родини для тисячі дітей», що впроваджується ГС «Українська мережа за права дитини»  за сприяння Міністерства соціальної політики України та Національної соціальної сервісної служби України.

Автор: Костянтин Катишев