Эса Синивуори и Каису Хелминен - опытные педагоги-исследователи. Много лет они работали в Финляндии и за рубежом, учили учителей и учительниц в других странах. Зимой этого года они были в одной из украинских школ, которая выиграла конкурс на программу "Змінитися за 7 днів", инициатором которой был ЕдКемп.
Мы поговорили и об этом опыте Эса и Каису, обсудили вопросы глобального развития образования и задали несколько каверзных вопросов. В разговоре участвовал региональный директор финской компании Lumo Education в Украине Дмитрий Науменко, который переводил ответы финских коллег и сам приобщался к разговору.
Як почалася фінська реформа? Чи був запит чи супротив суспільства?
Еса: Коли запустили нову освітню систему, а це трапилося у 60-х роках, я був ще дитиною, і тоді батьків ніхто не питав, чого вони хочуть. Здійснювати реформу освіти - це було суто політичним рішенням. У той час дуже популярними у всій Європі були ліві сили, ліберальні партії, які серйозно просували ідеї реформ, у тому числі і освітньої. Вони були впевнені, що потрібна революція у всьому. В освіті - в тому числі.
Головна ідея таких змін – зробити освіту доступною для всіх.
Вся ця ідея рівності та доступность грунтувалася на тому, що раніше у Фінляндії для дитини було лише два напрямки розвитку: або вона йде в спеціалізовану освіту (технікуми і т.д.) або в академічну освіту. І цей вибір дитина мала зробити у 4-му класі.
Якщо вона вирішила йти, наприклад, на спеціалізовану, то вже не могла перевестись на академічну, не було вже можливості змінити напрям.
Тому ми хотіли послабити цей радикалізм в освіті і зробити так, що можна було переходити з однієї освіти, на іншу.
А чи був супротив?
Еса: Супротиву, як такого, на початку, не було, так як люди не розуміли, що це за реформа і куди вона приведе.
Які у вас враження щодо співпраці в рамках нашої освітньої реформи? Чи могли б дати поради?
Каісу: Ми в Україні вдруге. Вперше провели 7 днів у одній маленькій школі в с. Добролюб. Тоді ми одразу потрапили до школи, яка вже почала робити кроки до встановлення нової освіти. Більшість вчителів цієї школи зробили велику роботу щодо переусвідомлення свого ставлення до дитини.
Ми не бачили тих шкіл, де немає бажання змінюватись, ми одразу потрапили до школи, яка воліла цього, потрібно було лише дати інструменти.
Тому конкретних порад дати не можемо. Хоча, хотілося б наголосити:
Все починається з малого – з усвідомлення, що таке школа і що ми хочемо давати дітям.
Крім того, ми вважаємо, що головне в освітній справі – довіра. Коли ми приходили до вчителів в Україні, більшість відповідали: «Ми б з радістю, але у нас перевірка». Виходить, що немає довіри до вчителів.
Проблема ще в тому, що, як правило, у школах проходять лише рейтингові перевірки. Після яких робота над вадами не йде, а вчителі просто працюють у страху.
Коли ми у деінде робимо реформи чи бодай якісь маленькі зміни, то постійно контролюємо, кому вони допоможуть у першу чергу: нам, управлінцям, чи дітям? Ми говоримо про навчання як про час пізнання.
Коли ми говоримо про реформу, то маємо оцінювати її з точки пізнання.
Отже щось перевіряти потрібно?
Дмитро: Звичайно, але не так, як це роблять зараз, коли це більше залякування, а не перевірка. Залякування за державний кошт.
Взагалі, проблеми з освітою глобальна, відома у всьому світі. Яка причина цього?
Еса: Одна з основних проблем, з якою зіштовхнувся світ (просто хтось зрозумів це раніше, хтось пізніше), це те, що ми майже 200 років виховуємо працівників для фабрик.
Каісу: Ми все стандартизуємо, зводимо до стандартів, ми робимо те, що, в принципі, роблять на фабриках – продукт. Але зараз такі задачі (як зробити, вирахувати, перевірити) – краще за нас робить комп’ютер. Зрозуміло, що зовсім скоро люди, які працюють у таких сферах, будуть замінені машинами.
І країна, нація чи окрема школа, яка планує освіту, вона повинна надати їй таку форму, яка допоможе отримувати ті вміння та навички, які, по-перше, ніколи не будуть замінені машиною, по-друге, будуть готувати дітей до інших професій. Інформація і контент змінюються кожну секунду, а вміння аналізувати цю інформацію, швидко її здобувати, бачити правду і неправду, вміння визнати свою неправоту, бути особистістю, яка обирає свій шлях - залишається з людиною. І тому так важливо, щоб діти навчалися саме цьому.
Еса. Історично так склалося, що люди були носієм інформації і освіта сприймається як інструмент, що зберігає інформацію і дозволяє передати її далі. Але коли ми концентруємося на тому, що дозволяє нам передати інформацію з минулого, ми нічого не робимо для майбутнього. А якщо вся інформація вже збережена і відцифрована, то нам потрібно думати про інші шляхи розвитку і інші функції освіти. Навіщо запамятовувати, якщо вся інформація знаходиться у вашій кишені.
Знайти правильну інформацію, правильну відповідь - це вже інше питання. Інформацїї надто багато і треба вміти в ній орієнтуватися.
Каісу: А крім того, зараз світ швидко стає цифровим і з’явилося багато інструментів, програм, які, начебто, мають велике значення для освіти. І при цьому люди забувають про піклування один про одного, критичне мислення.
Дмитро: Навіть, на прикладі України ми бачимо багато шкіл, які вважають, що відсутність матеріально-технічного забезпечення не дає їм можливість бути успішними.
Еса: І це прикро, бо якщо до вас прийде людина і скаже: «Я хочу побудувати будинок, навчіть мене» і ви почнете розповідати, як це робити, а вона скаже: «Ні, дайте мені молоток, я сам зроблю», то такій людині не вдасться побудувати будинок, якщо вона не знає, що з цим робити.
Нам потрібно знайти золоту середину: не ігнорувати технології (вони є, ними потрібно навчитись користуватись), але, одночасно, потрібно виховувати особистості, а не просто давати масу програм та гаджетів у користування.
Один з найбільших страхів у наших батьків те, що діти в НУШ не будуть вчитись, будуть тільки гратись. Заспокоєте?
Кайсу: Коли ми працювали в Катарі, де теж була радикальна реформа в освіті, то до нас приходили батьки, стривожені тим, що їх діти на питання: «Що ви сьогодні робили в школі?» відповідали: «Ми грались». Тоді ми зробили прекрасну картинку, яку показували усім: «Ми навчаємось, граючи».
Проблема в тому, що "гра" для батьків - це щось розважальне, неважливе. Але коли діти грають, вони отримують масу нових навичок: комунікація, моторика, безпека, вирішення проблем – їх багато цих навичок.
І гру можна використовувати при вивченні будь-яких предметів. Ось, наприклад, наш інтегрований урок фізкультури і фізики. Діти вивчають, приміром, яка швидкість велосипеда, яку кількість обертів колеса за хвилину він робить при тій чи іншій швидкості. Тобто, вони вчать і фізику, математику і займаються фізкультурою. Так, вони граються, але вони і навчаються.
Дмитро: Для нас, дорослих, гра – це розвага, а для дітей весь світ - це гра, це спосіб пізнання, імітація реального життя. Не слід плутати такі ігри з комп’ютерними. Ігри в школі – це ще й проекти, різні активності, дослідження. І це все робить навчання набагато цікавішим.
Еса: Ми ж так само можемо поставити зворотне питання: «А що поганого в тому, що діти вчаться граючи?» Чи є докази того, що навчання в нудьзі, у болі та стражданні - краще?
До речі, це відомий стереотип: якщо важко вчишся, то, значить, добре вчишся.
Дмитро: Ми ж вчимося для чого? Щоб реалізуватися і бути успішними в житті. Том хочу згадати про цікаву тенденцію, яку вже прийняв світ бізнесу. Мова про те, що м’які навички: уміння навчатися, працювати в команді, здатність до комунікації – найбільш важливі для кожного кандидата на роботу. Диплом, оцінки – вторинні. На них останні п’ять років мало хто дивиться. Вас оцінюють як особистість: чи можете ви, працювати в нашій компанії і в нашомуколективі, чи здатні ви в нашій компанії стати успішним?
Є таке прислів’я, якщо перекласти дослівно: «Ти можеш працювати важко, а можеш працювати з розумом». Друге – краще, бо робота – однакова, а ресурс, затрачений на виконання, - менший.
Еса: Задача вчителя, перенести всі елементи, які ми розвиваємо в дітях, в гру. Потрібно, щоб діти не просто так грались, а щоб кожна гра мала сенс: чому так? що це дає? Педагог повинен розуміти, навіщо він це робить.
До слова, ми, дорослі, знаємо, що набагато цікавіше щось вивчати через практику, коли ми робимо якийсь проект, щось малюємо, щось створюємо, а не просто сидимо мовчки в аудиторії і слухаємо 2-3 години. Але, чомусь, ми вважаємо, що для дітей це нормально.
Щоб в теперішній фінській освіті ви хотіли б мати у себе в дитинстві?
Кайсу: Я була в школі у 80-х і я би дуже хотіла мати більше експериментів, проектів, активностей. У мене все було через стандартний папір і олівець. Звісно, я не кажу, що нам потрібно радикально відмовлятися від олівців, зошитів, підручників та бігти на вулицю. Все має бути в міру. Але тоді мені не вистачало саме таких активностей.
Еса: Я б хотів, щоб усе, що ми тоді вивчали в теорії, могли побачити на практиці, бо всі науки, які я вивчав, були суто теоретичними. Наприклад, фізика, хімія – все це було на рівні дуже базових лабораторних робіт. А друге бажання, це те, щоб у школі з’явились комп’ютери. Мені дуже їх тоді дуже хотілося, вони якраз починали з’являтися, але цього при мені так і не сталося.
Очевидно, що фінська освіта не зупиняється у розвитку. Які перспективи ви бачите?
Еса: Ми змирилися з тією думкою, що у нас не буде сталої системи освіти, ми постійно рухаємось. Не буде стану -«Ось ми зробили, все - це ідеал». Зміни, які ми побачимо у найближчому часі - це зміни у самому навчальному плані, в тому, як його розробляють. Історично так склалося, що розвиток навчального плану у нас циклічний. 15 років тому він був дуже ліберальний - батьки, школа, вчителі самостійно створювали план. Зараз його створює держава. Через 15 років ми знову побачимо, як потреба створювати план перейде до вчителів.
Каісу: У Фінляндії немає ніяких сталих систем, бо світ розвивається дуже швидко і якщо зробити сталу систему, це призведе до того, що всі органи та системи перестануть рухатись і розвиватися.
Крім того, зараз у нас велика кількість емігрантів, зі своїм минулим багажем знань та навичок. І завдання школи - інтегрувати їх. Це можуть бути навіть дорослі, зі своєю валізою знань і це, зазвичай, заважає їм інтегруватися в суспільство. Це наша гаряча точка, над якою працює система освіти.
Еса: Найбільша небезпека для освіти – політики і якщо вони полізуть в освіту, вони зруйнують її.
І насамкінець: чи фінські діти люблять ходити до школи?
Каісу: Звісно. Зараз Фінляндія займає перші місця у списку найщасливіших країн світу. Вже давно зрозуміло, що щастя та освіта йдуть паралельно.
Діти задоволені школою. Точніше, загалом, діти не страждають від школи, є ті, яким менш цікаво вчитися, але нелюбові немає.
фото: Ульяна Рудіч, ЕдКемп
Читайте также
