Юрий Бедрик - поэт, автор сборников стихов для взрослых и детей, литературовед, переводчик, кандидат филологических наук, главный редактор издательства «Легенда», член жюри литературного конкурса «Напишіть про мене книжку», а еще замечательный папа. Вместе с женой Кристиной он воспитывает четырех детей.
В интервью 4mama.ua Юрий Бедрик рассказал о литературном творчестве, воспитание детей и то, как они помогают ему в создании поэзии и открытии новых имен.
Вперше з родиною Бедриків ми перетнулися кілька років тому, на дитячому святі до дня Святого Миколая, в рамках якого відбулася презентація збірки дитячих віршів пана Юрія «Снюсь-нюсь-нюсь». Через деякий час ми вийшли із зали прогулятися, бо син почав вередувати, і тоді ж помітили, що поет, який щойно виступав перед глядачами і роздавав автографи, теж прогулюється з наймолодшим сином, що дрімає в слінгу, доки старші діти розважаються. В той момент подумала: «То він н лише талановитий поет, а ще й дбайливий тато!»
Найстаршій – Марті – 18, Дарині – 14, Вікентію – 9, Іларіонові – 3. Інтереси в них різноманітні: малювання, фехтування, музика, «Пласт» та ін. Одна зі спільних родинних рис – усі вони читачі. Крім наймолодшого, звичайно. Він поки що слухач.
Про дитячі вірші, творчість і дитину всередині
Ви автор двох чудових дитячих збірок, «Тьотя Бегемотя» та «Снюсь-нюсь-нюсь». Деякі ваші вірші стали піснями, а деякі навіть включені до шкільної програми. На мою думку, писати для дітей найкраще вдається тим, хто працює з дітьми, має власних дітей чи зберіг «дитину в собі». Як пишете ви, що вам допомагає, надихає до створення дитячих віршів?
Для створення вірша, не важливо, дорослого чи дитячого, потрібен якийсь поштовх, банально кажучи – осяяння. Перший свій вірш я написав у 6 років. Тож логічно, що він був дитячим. Деякі дитячі вірші писав у дорослому віці ще до того, як народилися власні діти, деякі – вже безпосередньо для них. Зазвичай поетичні тексти з’являються в довільному порядку, а вже потім компонуються у збірки. До своїх дорослих віршів я завжди ставлюся прискіпливо, а до дитячих – і поготів. Думаю, чи сподобався б цей вірш мені коли я сам був дитиною. До речі, нині маю готову до друку й третю дитячу збірку. Переплутати її з попередніми буде важко, бо вона хитріша. Там навіть підзаголовок, який не з першого разу вимовиш: "Динозавроскоромовки, динозавровірші".
Дітям подобаються ваші вірші насамперед тим, що вони кумедні, але у багатьох з них показано різні побутові сценки буття родини. Наприклад, «Черепаший садочок» – типова для багатьох мам картина збору дітей у дитсадок. Та і в Тьоті-Бегемоті, що шукає бегемотенят, які бешкетують літаючи на повітряних кульках, і в мамі-кролиці, що вдягає кроленя «немов капустину», багатьом легко впізнати себе. Сюжети берете з життя?
Звичайно, позитивні сторони життя надихають. Надихають і самі діти – як власні, так і ті, перед якими доводиться виступати на літературних зустрічах. Діти люблять усе пухнасте, позитивне й трішки чудернацьке. Їм цікаво читати про тваринок, усіляких зайців-лисиць-пташат. А це означає, що і в житті, й навіть у читанні вони ближчі до природи за нас, дорослих. Тож, у принципі, логічно, що в усіх цих сюжетах легко впізнати ситуації дитячого та родинного побуту.
У деяких віршах, як наприклад «Ой, біда у Даринки, біда, утікає корова руда...», персонажі мають імена ваших дітей, тож напевне писали вірші для них?
Так, іноді й вони ставали моїми героями. Сказати б, колегами отих пухнастих персонажів.
Ви є членом журі літературного конкурсу «Напишіть про мене книжку» від видавництва «Фонтан казок», оцінюєте твори для дітей. Більшість книг-переможців мають шалений успіх у читачів. Звісно, є умови і критерії, але розглядаючи той чи інший твір керуєтесь власним літературним смаком, чи можливо, і діти допомагають у цьому?
Оцінюючи конкурсні рукописи, я, звісно ж, насамперед керуюся загальними критеріями: оригінальність сюжету, стиль написання. Історія має бути цілісною, бажано, щоб не було «забутих героїв», яких ввели в текст, але чомусь не задіяли, не розкрили їхні характери. Часом тексти бувають недостатньо дитячими. Якщо дитина-персонаж у рукописі півтори сторінки рекламує приготовану бабусею страву чи починає розумувати з позиції людини, яка прожила багато літ, діти-читачі цього не сприймуть. Це означає, що дорослі пишуть не про них, а про себе.
Але є і суб'єктивний бік оцінювання: якщо твір читається на одному подиху і від нього важко відірватися, то він хороший. Хоча і в моїй суб'єктивності (сміється) все одно може бути велика частка об'єктивного. Бо ж часто я конкурсні тексти читаю разом зі своїми дітьми. Не всі вряд, звісно, – саме ті, в яких із перших абзаців відчуваю талант і позитивну енергетику. Буває, читаємо з кимось із дітей лише удвох. Бо ж, зрештою, різні конкурсні рукописи зорієнтовано на різний вік – від дошкільнят до підлітків. Один із останніх блискучих творів, якому по прочитанні ми буквально аплодували, де не було жодного нудного героя, – «Зюзя» Сергія Куцана, дуже позитивна повість про співочого пацючка. Двома роками раніше теж разом читали рукопис Саші Кочубей «Сім нескладух Говорухи» – і діти в один голос заявили тоді, що образяться, коли твір не дістане від мене найвищий бал. Але наші думки щодо нього збіглися на сто відсотків. Та, зрештою, не тільки наші, а й чотирьох інших членів журі. А повість «Файні тóвсті дівки, йо!» Тетяни Стрижевської одна з доньок прочитала навіть швидше, ніж я, – настільки органічно пішов цей текст.
Які книги ви любили в дитинстві і які обираєте для власних дітей?
Для дітей я часто обираю саме ті книжки, що подобалися мені самому в дитинстві (скажімо, нещодавно був страшенно радий, натрапивши на «Балакучий згорток» Джеральда Даррелла в новому перекладі). Або те, що хотів би прочитати тоді, але з якоїсь причини прочитав лише у старшому віці. Часто раджу новинки від тих сучасних авторів, чиї раніші книжки добре знаю, тож не сумніваюся, що й свіжі сподобаються. Звичайно ж, одразу, щойно вона з'явилася друком, порадив синові повість Сашка Дерманського «Мері». Обов'язково, цього разу вже з молодшими, треба буде перечитати по новому колу "Гобіта" й "Володаря перстенів". Бо така "несправедливість" виникла, що для доньок то передусім книжки, а для синів поки що фільми. А ось із наших конкурсних лауреатів страшенно чекаю на вихід книжки "Острів Циклопа" Леоніда Закалюжного. Хочу, щоб Іларіон теж ознайомився із цим чудовим і доброзичливим твором. Там діє Мінотавр, що не менш кумедний і пухнастий за моїх кроличок. Тоді, коли ми зі старшими читали цей рукопис, наймолодшому він був іще не цікавий. Іларіонові тоді був один рік.
Часом можна почути, що дітям цікавіші гаджети, ніж книги, ви згодны з цим?
Не обов'язково. Як я вже сказав, мені часто доводиться виступати перед дитячою аудиторією, і я бачу, що інтерес до друкованої книжки насправді є. І це добре, адже читання розвиває у дітей уміння розуміти себе й інших.
Тоді як комп’ютерна гра вчить досягати успіху здебільшого в ній самій, а не в реальному світі. Водночас літературні герої, схильні позалипати в комп’ютері, дітям справді набагато цікавіші за персонажів-читачів. Якщо в сучасній книжці немає згадок про смартфони-плашети тощо, в дитини часом виникає запитання: може, автор старенький і все це про себе писав?
Основа батькового піклування та виховання
На вашу думку, про що у першу чергу повинні піклуватися батьки виховуючи дітей?
Головне у вихованні дітей, на мою думку, – чесність. Батьки повинні бути чесними як із дітьми, так і з самими собою, бо фальш рано чи пізно нашкодить. До певного віку можна не говорити чогось дітям, але ніколи не варто вводити їх в оману, навіть у дрібницях.
Надзвичайно важливо виховати в них готовність у будь-якій ситуації допомагати одне одному.
А ще дуже важливо націлити на здобуття знань. Навіть у повсякденних іграх мають бути елементи розвитку. Дуже бажано, щоб гра формувала асоціативне мислення. Чи обов'язково дитина має бути добрим учнем? Особисто для мене критерій доброго учня – це не оцінки, а підказки. І добрий учень – це зовсім не той, хто не користується підказками, а той, хто знаходить їх там, де не знаходять інші.
Якою ви бачите роль батька в сучасній родині?
Тут я не скажу нічого оригінального. Діти роблять насамперед не те, що ми просимо їх зробити, а те, що робимо ми. Вони наслідують наші моделі поведінки. Тож, поза всіма сумнівами, дитині потрібні й тато, й мама. Потрібні і як приклад, і як моральна підтримка. І як дарувальники найдорожчого.
А найдорожче, на моє переконання, що можуть подарувати дитині тато й мама, – це брати й сестри. Бо ж найближчим партнером в іграх має бути не комп'ютер і не планшет, а жива людина. І, до речі, ви ніколи не задумувалися над тим, що періодом найактивнішого вимирання української мови на наших теренах був саме той, коли типовим явищем стала сім'я з однією дитиною? Можливо, когось це здивує і обурить, але найпростіший спосіб убити мову – це звести її саме до "батьківської" та "материнської". А ось коли вона братська й сестринська, отоді вона справді незнищенна.
А коли батьки беруть участь у дитячих іграх, я вважаю, це теж чудово. Іще краще – коли вони вигадують якісь нові ігри для дітей. Звичайно ж, тато, як і мама, повинен приділяти дітям якомога більше часу. Попри те що він завжди в дефіциті. Щоб у батьків і дітей (скажу, перефразовуючи Сартра) були спільні спогади.
Фото: личный архив семьи Юрия Бедрика
Читайте также
