Як це зробити на практиці радить дитячий та сімейний психолог Світлана Ройз.
Коли ми проживаємо кризи, нам природно хочеться закрити, захистити дитину від усього складного та болісного. Коли ми піклуємося про дітей – наші дії з найщирішої любові, можуть надавати підтримку, але не додавати сил. Ми зосереджуємося на силі:
1. Допомагаємо повернутись до звичної функціональності. Наше завдання – допомогти дитині в нашому просторі підтримки повернутися як мінімум в той стан, який був до війни, до стресу. І після цього він йтиме у свій «індивідуальний прогрес».
►Регрес закономірний, завмирання, гіперактивність, поява страхів, чи навпаки – стан гіперконцентрації – закономірні. Коли ми бачимо, що через якийсь час дитина повернулася до звичної вередливості, істерик, або до звичної мудрості та розсудливості, до звичних дій, навичок, реакцій, до звичних страхів або симптомів – це нормально. Це крок назад після якого будуть кроки вперед.
2. Щоразу, коли ми допомагаємо дитині, ми можемо собі поставити запитання – дитина прямо зараз стає сильнішою або стверджується у своїй безпорадності. Ми не робимо за дитину те, що вона може зробити сама. Все, що дитина вміє робити сама, особливо зараз – стає її силою.
►Нам зараз дуже важливий досвід перемог. Самооцінка зараз особливо вразлива – важливо відзначати та підтримувати завершення кожної дії, внесок та результат (дитини та свій).
3. Що б не відбувалося – фокусуємось на тому, що дитина може зробити. Безпорадність, неможливість проконтролювати хоч щось травматичні. Травма саме характеризується повною безпорадністю.
►Під час страшних подій та ситуацій – ми обіймаємо дитину, підтримуємо, втішаємо – але пропонуємо дію. Обіймаючи дитину, тримаючи її на руках, ми можемо запропонувати: а можеш потримати пляшку води? А порахуй, скільки кроків до виходу? А візьми за лапку свого ведмедика. І фіксуємо це: відзначаємо, нагадуємо – ти впорався, ти знайшов вихід, ти зміг, ти подбав. А пам'ятаєш, як ти впорався?
Це той випадок, коли нам у мовленні особливо важливим є акцент на дієсловах – ми залишаємо за дитиною можливість бути дієвою. Тобі було дуже сумно, прикро, страшно, але ти вчинив.
4. Дитині, навіть малечі, складно весь час бути «об'єктом». Діти пручаються тому, що ми їх переставляємо, перевозимо з місця на місце. Знайома дитина якось сказала рідним – «я вам не річ, яку можна просто переставляти». Коли ми втрачаємо відчуття контролю, стрес посилюється. Нам важливо намагатись:
- попереджати заздалегідь - зараз особливо важливо давати можливість підготуватися до змін
- зробити суб'єктом, а не об'єктом – залучити до підготовки, планування, збору речей, маршруту, тримання в руці мапи, спостерігання за дорогою – що завгодно, щоб дитина могла відчути, що вона може на щось впливати і контролювати
5. Тілесна усвідомленість. Дитині важливо пояснювати, що відбувається з її тілом в момент стресу – це теж внесок в її силу. Розуміти те, що відбувається, вміти собі пояснити – це також взяти під контроль. Коли вона зможе пояснити собі те, що відбувається, і зрозуміти, що з нею все гаразд – вона зможе «осідлати» стрес. «Ти почув сигнал тривоги спітнів, у тебе серцебиття стало гучним і частим, у тебе стало частим та поверхневим дихання, ти затремтів – це нормально. Так твоє тіло реагує на стрес. Наш страх зараз на варті нашого життя. Ти здоровий. З тобою все правильно та нормально. Твоє тіло дбає про те, щоб ти був у безпеці. Воно дає тобі сили - тікати, допомагати, діяти.
і коли дитина вже у безпеці – нагадуємо – ти у безпеці. Твоє тіло і твій розум впорались. Зроби вдих та довгий видих. Тепер твоє тіло може розслабитися та відновлюватися.
6. Близькість. Наша лімбічна система – більшою мірою, пов'язана з темою. І саме лімбічна система зараз є гіперактивною. Проживаючи стрес та травматичний досвід ми дуже самотні – і діти, і дорослі. А багато дітей зараз суб'єктивно та об'єктивно самотні – довгий час, починаючи з карантину, перебуваючи без друзів, без звичних контактів. Дітям важливі діти. Ми, при всьому нашому величезному бажанні, не зможемо замінити друзів.
- Співчуття, можливість спертися і відпочити в нашому втішанні. Наше прийняття, називання, допомога в регулюванні емоцій – теж вкрай важлива.
- Зараз дітям ще більшою мірою важливі наші «я з тобою», «я люблю тебе». На жаль, вони частіше на нас ображатимуться. І наша особлива уважність до близькості та емоційної дистанції нині нормальна. Саме зараз вимоги до об'єкта уподобання, близькості зростають. Близькість та надійність – те, що стає у всі часи опорою, яка допомагає нам відновлюватись та йти вперед.
- Можна прямо запитувати один в одного – а як ти відчуваєш, що я люблю тебе, що ти мені важливий. І нагадувати собі про те, що ми любимо та улюблені.
- Важливо намагатись (про це потрібно ще окремо написати), щоб дитина продовжувала або відновлювала контакт з іншими дітьми. Це внесок в їх відносини і після війни.
7. Уникати звинувачень. Дитина, навіть найменша, завжди відчуває відповідальність за те, що відбувається в сім'ї. Дорослі знають про провину того, хто вижив. А у дітей вона ще посилюється цілком природним егоцентричним сприйняттям життя. «Все пов'язане зі мною. Все відбувається для мене та через мене». Будь ласка, пояснюйте їм те, що відбувається. З акцентом на тому, що ми, діти, близькі не винні - винні вороги. І нам важливо не говорити – «це все через тебе» чи «я заради тебе, а ти…»
►Наша доросла відповідальність, яку вони часто на себе беруть, стає вагою, яка може бути їм вже не під силу.
8. Спробувати нове. Ознака того, що дитина відновлюється – до неї повертається цікавість. Бажання досліджувати. Що в наших силах запропонувати до дослідження в безпечному середовищі? Нове хоббі, нові контакти, створення нових страв...
9. Зв'язок минулого - сьогодення - майбутнього. Під час стресу ми втрачаємо відчуття хронології. Нам важливо згадувати минуле, давати дитині сумувати за тим, до чого зараз немає доступу, і одночасно продовжувати в сьогоденні, що було нашими традиціями, наповнювати доступними діями сьогодення та будувати міст – надії, мрії – у майбутнє.
►Для дитини не відчутна лінія часу - вона в контакті з теперішнім - але ця зв'язність часів, яку вона більше відчуває, ніж розуміє - дає їй опору
10. Ми залишаємося Дорослими поруч з дітьми. Коли нам погано, дитиною це переживається складніше, ніж коли погано їй самій. Будь ласка, давайте дозволяти собі піклуватись про себе. Просити про допомогу, відчувати близькість один з одним. Це внесок в стійкість дитини.
І, звичайно, якщо є будь-які гострі стани - з цим мають працювати спеціалісти.
Кожній дитині потрібен свій час. І вони точно впораються. І ми їм точно допоможемо.
Фото: depositphotos
