Они могут носить футболку с тризубом, но при этом в их наушниках звучит какая-нибудь русская Монеточка или Гречка.
Они, конечно, еще маленькими слышали, что в стране война и куча проблем, и это требует определенных мировоззренческих принципов и выборочного потребления контента, но если посмотреть типичный подростковый аккаунт в соцсетях - все что они шерять и лайкают, то иногда, хочется ругаться, подобно сварливой бабке: «И что за молодежь пошла? Как не стыдно! Что из них вырастет?».
Чего хочет подросток
Современный мир меняется очень стремительно, и даже если вам всего лишь 30, то понять 14 летнего подростка не всегда получится, даже если вы хорошо помните себя в том же возрасте. Чего хочет подросток? Да, конечно, того же что и все поколения до него - бунта, протеста, самоопределения. А еще, слушать и смотреть то, что ему интересно, а не то, что полезно, и нужно для саморазвития. И слышит такой подросток только того, кто говорит с ним на одном языке.
Раньше, чтобы стать молодежным кумиром надо было "попасть в телевизор и на радио". Теперь достаточно быть успешным в интернете - в сегменте соцсетей и YouTube. В нем нет границ, поэтому, там не действуют законы о квотах, запретах на гастроли и.т.д. Как бы мы к этому не относились, но украинские подростки слушают самую разную музыку, в том числе и российских исполнителей. Вместе с тем, российские подростки часто в восторге от Оnuka, Казки, и других групп - хоть и половины слов в песнях не понимают. Но они чувствуют, что исполнитель говорит о том, что важно для них.
Есть еще и другая категория – тех, кто слушает «Пошлую Молли» и им подобных. Взрослым их хиты покажутся шлаком, а не искусством, а если дать тексты песен психотерапевту - то он напишет диссертацию о разрушительных установки подобной музыки. Но стоит ли?
Что нужно делать?
Современных подростков выросших во время войны иногда сравнивают с послевоенными бэби-бумерами, детьми 40-60 годов прошлого века. Так же – строгие родителей пережившие травматический опыт и дети, из которых выросло поколение хиппи и бунтарей. Они пыталось быть как можно меньше похожими на родителей. Хотя, все же у нас не идентичные исторические обстоятельства, да и внешняя угроза никуда не исчезла. Нет возможности ждать пока «вырастут, перебесятся, найдут себя». Если взрослые своей страны уже сейчас не начнут говорить с подростками на их языке, то это сделают другие. И что из этого выйдет, можно только догадываться. Поэтому выход один: создавать как можно больше качественной и классной продукции, которая будет понятна и интересна подросткам: книги, музыка, фильмы, мультики. Уже сейчас они начинают появляться, но нужно больше. И тогда, возможно, пропасть между поколениями станет меньше.
Блогер Роксолана Авраменко на своей странице в Фейсбук опубликовала пост о подростковых интересах и важности диалога. Публикуем с разрешения автора.
Роксолана Авраменко, автор текстов
Я тут останні два тижні читаю інстаграм умовної дівчинки Каті, 16 років з Конотопа (образ збірний, інста читаю багато різних) і чую як просто ламаються мої скрепи.
Значить умовна Катя народилась вже в незалежній Україні, вона її на 10 років молодша, говорить всередньому українською, але читає російською. Хороша дівчинка Катя в міру цікавиться собою і в міру - світом, але не шукає недосяжних висот, (попакакуким інтересно канешно, но кому вона треба в Конотопі?) а шукає того, що їй понятно і практично корисно. І це вона знаходить в російському сегменті Інстаграму. І тому вона легко постить в сусідніх кадрах синьожовтий прапор (бо вона українка і вона нормально себе з цим ідентифікує, тут всьо чітко), і в наступному - Керченський мост і який він кльовий. І я точно можу скзати, що вона голосувала за MARUV. Но пост не про неї, а про Катю.
Коли я находила перші такі акаунти, моя, значить, націоналістична душа негодовала і казала "як так", але потім я вникла в український контент і... ну такоє. У них дуже мало контенту нарівні того, щоб їм було цікаво.
Штука виявилась в тому, що ці підлітки не мають проблем з визначенням національності, але мають проблеми з тим, чому у глобальному світі вони повнні і далі сидіти в Конотопі. І єдине чим можна з ними працювати - це вигравати контентом. Таким як був телесеріал Школа, наприклад, таким як Щоденник Лоли Olha Kupriyan, таким як книжки Урбіно про Лінку і книжки про Суперкрутих від ВСЛ, як Скажене весілля і як "Я, ти він, вона". Ніяка історія про "армія, мова, віра"/ "Юліна тисяча" з ними не працюють, це не їх мова.
Назвати їх ватніками дуже легко, але по суті, ми відрізаємо від себе це майбутнє покоління бо вони "родіну не правильно люблять". Але вони люблять її по своєму. І напевно це нормально - батьківщина не партія, щоб любити її однаково. Тому якшо ми всі дружно, кіношники, піарники, сценаристи, геймсценаристи, блогери не звернемо на це увагу і не почнемо робити сучасний контент, цікавий різним адуиторіям, сегментований і забойний, з справжнім життям, то прівет-пока. Я добре памятаю, як Україна знімала 15 років кіно "Богдан-Зиновій", замість того, щоб зняти кіно для умовної молодої дівчини типу мене, майбутнього виборця. Ладно, у мене в сім'ї нац.свідомості вистачить на десятьох, але штука в тому, що зі мною, як з виборцем, теж не говорить досі жоден кандидат. Але пост не про мене, а пост про хорошу дівчинку Катю, за яку варто поборотись. Вона класна. І я не буду її хаяти, наступивши на горло собі, за Кримський мост, я думаю шо нам пора поговорити з нею її мовою. Як сказала Ганя, сівши до неї на рівень її очей.
Не менее интереснымы выводами о подростковом контэнте на YouTube делится Ганна Гинда
Фото: depositphotos.com
Читайте также
