Дитяча психологія: ексклюзивне інтерв'ю із всесвітньо відомим психологом Гордоном Ньюфелдом

Гордон Ньюфелд - відомий клінічний психолог, психотерапевт, автор підходу про розвиток особистості, заснованого на концепції багаторівневої прив’язаності, провідний представник психології розвитку - зовсім скоро відвідає Київ. Де, як і коли пройдуть семінари, читайте у кінці цього інтерв'ю.

Один з семінарів для батьків стосуватиметься дисципліни. З цього питання ми і почали наше інтерв'ю.

Про дисципліну

О.Ш.: Темою одного з ваших семінарів буде «Дисципліна без порушення стосунків». Наскільки я зрозуміла, Ви - прихильник тієї природної дисципліни, яка стверджує що дитина сама хотіла би бути слухняною, радувати батьків і з цих внутрішніх прагнень ішла би нам назустріч. Скажіть, чи правда те, що можна виховувати дитину без покарань, обмежень і наслідків?

Г.Н.: Природне бажання дитини бути хорошою для батьків, з якими вона перебуває у активній глибокій прив’язаності - це, безумовно, одна з найважливіших мотивацій до гарної поведінки. А значить, це бажання потрібно підтримувати і оберігати.

КОЛИ ДИТИНА НАМАГАЄТЬСЯ БУТИ ХОРОШОЮ НЕ ТОМУ, ЩО БОЇТЬСЯ НЕПРИЄМНОСТЕЙ, А ЗАВДЯКИ ПРИВ'ЯЗАНОСТІ, ТО ТУТ НІЯКА СЕРЙОЗНА ДИСЦИПЛИНА І НЕ ПОТРІБНА.

Але все одно час від часу будуть доречними і покарання, і обмеження та наслідки. Наприклад, з боку батьків буде безвідповідальним не встановити обмеження, які діють в інтересах самої дитини.

Покарання необхідні, коли потрібно відновити соціальну справедливість, бо інакше діти будуть вирішувати питання покарань самі між собою. Що стосується і наслідків, вони є частиною життя, і не має значення, встановлені вони штучно чи ні. Але коли все це стає основними інструментами в управлінні поведінкою, то відбувається це за рахунок псування стосунків, погіршення прив’язаності, яка щодо гарної поведінки є «гілкою, яку не варто рубати».

Гордон Ньюфелд

Про самостійність і прив’язаність

О.Ш.: Існує думка, що батькам слід заохочувати в дітях самостійність, спонукаючи їх до незалежності, щоб вони якомога раніше почали самі дбати про себе. У сучасному світі рання сепарація вважається досягненням дитини. У ваших виступах звучить думка про те, що слід заохочувати прив’язаність дітей до турботливих дорослих. Розкажіть, будь ласка, що дійсно веде до самостійності і яку роль в цьому відіграє прив’язаність.

Г.Н.: Зараз дуже не вистачає знань щодо ролі спонтанного розвитку в процесі розкриття людського потенціалу. Люди, які не розуміють, як відбувається розвиток, думають, що дитина ніколи не стане самостійною, якщо її до цього не спонукати. Дійсно, не всі діти прагнуть незалежності, але це відбувається з тієї причини, що дорослі, які за них відповідають, не створили умови необхідні для розвитку цих якостей. Коли ми беремо на себе відповідальність за нашу з дитиною прив’язаність, (доповнити після коми за наші стосунки,) Природа може виконувати свою роботу і вести дитину по шляху її власного становлення. Чим краще ми виконуємо нашу роль підтримки таких стосунків, які дитина сприймає як належне, тим вільніше вона себе почуває від роботи над прив’язаністю. І, відповідно, дитину нічого не стримує на шляху до розвитку її життєздатності як окремої особистості. Прагнення дитини до незалежності дивовижне, але його легко втратити якщо дитина відчуває тривогу або ненадійність у стосунках.

ЯКИМ БИ ПАРАДОКСАЛЬНИМ ЦЕ НЕ ЗДАВАЛОСЯ, АЛЕ ЧИМ БІЛЬШЕ МИ ЗАДОВОЛЬНЯЄМО ПОТРЕБУ ДИТИНИ У ЗАЛЕЖНОСТІ, ТИМ БІЛЬШ Й(І)МОВІРНИМ БУДЕ ЇЇ РУХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ, САМОСТІЙНОСТІ.

О.Ш.: Ви говорите про два життєвих запрошення: існувати у житті турботливого дорослого і запрошення “бути або ж стати собою”. Як зрозуміти, коли дитина готова йти вперед сама, і їй не треба заважати?

Г.Н.: Так, два основних запрошення, які ми даємо нашим дітям - це запрошення до близькості і запрошення до самостійності. Чим краще ці два запрошення для наших дітей зможуть співіснувати в нас самих, тим більше результатів вони принесуть. Ключове - надавати таке відчуття контакту, яке не заважає дитині ставати самою собою. Якщо ми cтавимо (робимо) відсутність власної думки або вираз індивідуальності умовою близькості, це пригнічує розвиток особистості. З іншого боку, дозволяти дитині висловлювати свою індивідуальність таким чином, що вона буде послаблювати (охолоджуючи) прихильність дорослих, яких вона потребує у своєму житті, - теж буде контрпродуктивним. Відносно того, як зрозуміти, коли потрібно дати дорогу паросткам індивідуальності, а коли встановлювати обмеження для самовираження наших дітей, тут немає універсальної формули. Якщо обидва запрошення для дитини існують у одному дорослому, то нам потрібно дозволити розвиватися «танцю» стосунків самостійно. Цей «танець» буде вдосконалюватися завдяки нашим помилкам, тому нам не потрібно прагнути їх уникнути.

Гордон Ньюфелд

Успіх і щастя - чи все з ними так просто?

О.Ш.: Вважається, що успіх є результатом наполегливого навчання, постійних тренувань і роботи над собою. Батьки, які хочуть, щоб дитина реалізувалася в цьому житті, наймають їй кращих вчителів і тренерів, відправляють до кращих шкіл. Як Ви можете це прокоментувати: у чому дійсно запорука успіху? Чи відіграє тут роль прив’язаність?

Г.Н.: Успіх - це не та мета, на яку варто скеровувати свої сили, адже сам по собі він може коштувати здорового розвитку та емоційного благополуччя. Для дітей набагато важливіше зберегти тягу до знань, а також любов до самовираження через фізичні ігри, танці, спорт, музику, творчість і так далі. Між формою та духом завжди існує дуже тонкий баланс. Якщо форма переважає над духом, вона вбиває дух. Якщо дух втрачає форму, то буде тільки хаос і ніякого корисного результату. Якщо успіх досягається ціною бажання, тоді від нього не буде внутрішньої радості або почуття задоволення.
Багато хто не усвідомлює, що, коли ми охороняємо дитяче бажання, природним чином з'являється природне прагнення реалізувати свій потенціал, а воно призводить до вдосконалення навичок, якщо у дитини є талант до цієї справи. Чим молодша дитина, тим важливіше, щоб ми не помилялися щодо її інтересів і захоплень. Чим сильніший внутрішній драйв, тим з більшою ймовірністю дитина зможе займатися справою, яка вимагає старанності, та брати участь в орієнтованому на успіх навчанні без загрози для цього драйву.

О.Ш.: Усі батьки хочуть, щоб їхні діти були щасливими. З цією метою вони (їх) відволікають їх від сліз, відвертають їхню увагу, акцентують на позитиві. Ви постійно говорите про користь сліз марних очікувань і про те, що «поганих» емоцій не буває. Розкажіть, будь ласка, в чому важливість негативних емоцій, чому про них потрібно пам'ятати і навіть іноді заохочувати їх?

Г.Н.: Добре, що ми хочемо, щоб наші діти були щасливими. Мудрість полягає у тому, аби зрозуміти, як досягти цього щастя. І найбільшою помилкою буде робити все для того, аби уникнути прикрощів, особливо у всіх-всіх ситуаціях. Така стратегія не тільки вчить наших дітей тому, що вони не можуть впоратися з сумними подіями, але і заважає процесу, який допомагає нашим дітям розвинути в собі силу справлятися тоді, коли щось відбувається не так, як їм хочеться. Діти повинні мати можливість проливати сльози смутку, якщо ми хочемо, щоб у них розвивалася стійкість до життя, в якому не все підвладне їм. Намагаючись уникнути прикрощів, батьки виховують дітей, які не тільки стають більш вразливими, а й мають більшу потребу в тому, щоб їх захищали від життя, яке їм не подобається.

МИ ПОВИННІ ПАМ'ЯТАТИ, ЩО УСІ СПРОБИ ПРИЄМНІ ПЕРЕЖИВАННЯ АБО ПРОДОВЖИТИ ЇХ НАВІЧНО ЗАВЖДИ БУДУТЬ МАРНИМИ.

Таким чином, щастя - це не те, над чим ми можемо цілеспрямовано працювати. Щастя зазвичай знаходиться по ту сторону сліз, які ми ще не пролили. Нам потрібно оберігати здатність бути щасливими, яка, за іронією, залежить від дозволу на почуття смутку.

О.Ш.: Світ настільки стрімко змінюється, що підготувати дитину до всіх можливих перипетій неможливо. Що, на Вашу думку, в наших силах зробити, аби максимально забезпечити дітям стійкість до труднощів життя?

Г.Н.: Стійкість формується поступово, крок за кроком, завдяки зіткненню з нашим сьогоденням, а не з нашим майбутнім. Дозволяючи нашим дітям засмучуватися, плакати від прикрощів в їхньому повсякденному житті, ми сприяємо тому, щоб вони опинилися там, де мають бути на той час, коли прийде їхнє майбутнє.

І про дорослих

О.Ш.: Серед ваших семінарів на дитячо-батьківські теми в Києві буде також семінар для дорослих і про дорослих, про стосунки у парі, про стосунки між чоловіком і жінкою. У зв'язку з цим одне болюче питання. Батьки дуже втомлюються з маленькими дітьми, а молоді мами в декреті сильно зосереджуються на немовлятах і часто віддаляються від чоловіків. Починаються сварки, непорозуміння - партнерові не вистачає уваги. Пара може не мати часу і бажання не тільки для емоційної близькості, але і для інтимних стосунків. Чи можливо налагодити стосунки і що для цього можна зробити?

Г.Н.: Близькість і турбота - необхідні складові як сімейної пари, так і дитячо-батьківських стосунків (відносин). Маленькі діти мають більшу потребу в цьому і тому цілком справедливо вони у пріоритеті. Через це може виникнути відчуття, що на двох вас вже не вистачає. Найважливішим у шлюбі буде знайти таку емоційну і психологічну близькість, в якій не буде місця змаганню з дитиною, і таку турботу, яка більше розкривається в стосунках, ніж ситуативно. Коли партнери дійсно відчувають турботу один від одного, діти автоматично виграють від надлишку цього почуття, а не від його відсутності. Тому так, цілком можливо знайти спосіб бути близькими та турботливим і уникнути конкуренції з дітьми, і ми будемо говорити про це на моєму семінарі в жовтні.
Дякую за цікаву бесіду і до зустрічі у Києві!