У проекті "Батьки" ми писали про різних чоловіків. Але приклад Федора вартий особливої поваги.
Змінити майбутнє
У дитинстві у мене не було прикладу того, як це - бути батьком. Батьки залишили мене в пологовому будинку - через мою хворобу, і я виріс в інтернаті для дітей-інвалідів. Я народився із діагнозом артрогрипоз. Вважай, що без здорових рук і ніг. У 18 років, після закінчення інтернату, мене чекав будинок престарілих, де я повинен був провести все життя. Але я навчився малювати, тримаючи кисть ротом, і вступив до Луганського художнього училища, де познайомився з Оленою, своєю дружиною. І у нас народилася донька Кіра.
Нове життя і війна
Коли вперше побачив Кіру, злякався. Вона була така маленькою, наче лялька. Що з нею робити? Але я швидко всьому навчився - у дружини була післяродова депресія, і перший час турботи про маля я взяв на себе. Також нам допомагала бабуся, мама Олени. А ще я відчув відповідальність. Про себе вже не думаєш, а в першу чергу про доньку. Думаєш, де заробити, щоб її вивчити, підняти на ноги. Прагнеш по максимуму зробити все для того, щоб їй було добре. Заради Кіри ми побудували в Луганську будинок, зробили там ремонт. Допомогли друзі і волонтери, яких знав ще з інтернату. Але почалася війна... Для безпеки доньки ми із дружиною кинули обжите місце, і переїхали в Чернігівську область, де знову довелося починати все з нуля. Але це все можна пережити, головне, що над головою мирне небо, що ми всі разом, і що донька здорова.
Що б не трапилося, вона - моя донька
Я боявся, що вона народиться із дефектом. Але думав: «Що б не трапилося, вона - моя донька, і я її не кину». Є бажання піклуватися про неї, захищати. Здається, що я б зміг встати з коляски на ноги, якби побачив, що хтось її серйозно ображає. Мене образити складно, а якщо доньку - інша розмова. Вчу її бути самостійною, щоб вона вміла робити те, що потрібно в житті. Вона вже може підмести, помити посуд, приготувати салат, бутерброди. Ми з нею разом читаємо, готуємо піцу, ходимо в магазин. Вона любить ходити в магазин зі мною, а не з Оленою, тому що знає - не встою, і куплю те, що вона хоче. Також ми багато подорожуємо всією сім'єю: були у Львові, у Скадовську, у Херсоні, і багато раз - у Києві. Хочу, щоб вона бачила життя, спілкувалася з іншими людьми, із дітьми, адже сам до виходу з інтернату був позбавлений такої можливості. Цього літа донька відпочивала у скаутському таборі під Києвом, а я в цьому таборі проводив художні майстер-класи для дітей. Розповідав їм про живопис, показував різні техніки. До цього я проводив майстер-класи тільки для дорослих, і це був новий досвід. Мені дуже сподобалося працювати з дітьми, це те, чим би я міг і хотів займатися, якщо буде можливість.
Моя Кіра - це радість
Діти - це те, що ми залишаємо після себе. І я радий, що живу недарма. Пам'ятаю, я лежав у лікарні, а поруч зі мною лежав дідусь, у якого не було сім'ї, дітей. Він говорив, що йому ніхто не потрібен. Що діти - це тягар. Не міг я його зрозуміти ... Моя Кіра - це радість. Хотів би ще дитину. Раніше дуже хотів сина, а тепер не важливо, кого Бог пошле. Аби був здоровим».
Текст: Ольга Лаптєва (Olga Lapteva)
Фото: Nadia Ovchinina
Читайте також
