Ярослав Шаманов, доброволец АТО, командир взвода 11 батальона «Киевская Русь», отец 7-летней дочки Мирославы и 4-летнего сына Всеволода в повседневной жизни - юрист и общественный деятель. С марта 2014 по август 2016 перерывами пребывал на фронте, после чего вернулся к мирной жизни. Ярослав вместе с женой Натальей, которая с недавних пор работает у нас редактором, рассказали об особенностях жизни своей семьи, методах традиционного украинского воспитания, которые считают актуальными в наши дни, и том, как война повлияла на их взаимоотношения.
Мамині думки
Наталко, чи займається Ярослав з дітьми? Що найкрутіше на твою думку?
Зазвичай, тато займається з ними тим, на що у мами не вистачає умінь і хоробрості. Наприклад, зараз зима, то саме з татом діти можуть піти покататися на найвищу гору, на яку мені навіть дивитися страшно. З сином вони можуть вийти гуляти на майданчик, а потрапити на байкерську виставку чи в майстерню кулеметних станків, чи ще кудись. А часом вони влаштовують поєдинки – з боями подушками, боротьбою чи змаганнями на дерев'яних мечах. Всі щасливі і задоволені.
Як би ти назвала стиль виховання чоловіка?
Строгий. Але, швидше, авторитетний, ніж авторитарний. Діти його розуміють не то ще з півслова – з пів-погляду.
Чи вдавалося чоловіку підтримувати зв’язок з родиною, коли був в АТО?
Ну, як сказати… Перша ротація в зону АТО для нього розпочалася у липні 2014 року. Карачун, Дебальцево, Фащівка. Я на той момент була на 8 місяці вагітності. Звісно, мені він нічого не говорив,
...вигадував історії про те, що служить в Десні і у нього там тихо і спокійно, але дуже багато роботи.
Якщо з донькою у нас були партнерські пологи і він перший взяв її на руки, то коли народився син, я в пологовому будинку була з невісткою. Він воював під Дебальцеве, встиг приїхати до нас на виписку, прямо як був - з речовим мішком, у формі, зі зброєю.
Зазвичай, телефонував раз на тиждень. Раз в півроку приїздив у відпустку чи в госпіталь підлікуватись. Іноді міг з’явитись на добу. Пам’ятаю, в річницю весілля зателефонував дуже пізно. Думала, забув. А виявляється, чекав доки обстрілів не буде, щоб я не почула.
Коли приїздив – ось тут починалося в домі свято. Донька раділа, а от син перші дні на нього не реагував, сприймав як стороннього, доки не звикав. Мирослава всім розповідала - «тато захищає Україну», дивувалась, що не всі тата цим займаються. Але, разом з тим, я помічала в ній певну неприязнь до тих дівчаток, кого з садочка забирав тато, чи катав на каруселі на майданчику. А ще, поки чоловік був на війні, я помітила, що стала суворішою з дітьми – бо коли ти сам за маму і тата, то це дещо виснажує психічний ресурс. Коли він повернувся, я знову змогла розслабитися і повернутися в режим лагідної мами. Взагалі, коли чоловіка немає поруч – родина, як дім без даху. А зараз, дякувати Богу, усе на місці.
Відчуття батька
Ярославе, що для Вас - бути татом?
В першу чергу - це відповідальність. Ти можеш закінчити гарно школу, універ, військову кафедру, купу різноманітних курсів, але ніде не вчать, що значить бути батьком. Ти сам, методом проб і помилок маєш вчитися ним бути. Коли я був студентом, то влітку працював виховником в дитячому козацькому таборі для хлопців. В мене непогано виходило підтримувати дисципліну, порядок, стежити за тим, щоб діти дружили між собою. До того ж, я проводив для них заняття – вчив керувати човном і стріляти з луків та рушниць, але це були школярі.
А з немовлятами, до появи власних дітей, я ніколи справи не мав. Коли вперше взяв на руки доньку, перша думка була: «Хоч би нічого не пошкодити!». Дивився на неї й думав, що ось тепер у нас є ця крихітна і беззахисна істота, за яку я відповідаю і яку маю охороняти. Загалом же навчився робити все – купати, перевдягати, заколисувати.
Хороший батько - це який?
Той, поруч з яким дітям добре і надійно.
Що найважче у ролі батька для Вас?
Найважче напевне те, що догляд за дітьми це щоденна монотонна праця. Одягнути, нагодувати, вивести на прогулянку, викупати, вкласти спати,- з дня в день, з року в рік, без вихідних. Але більше цим, звісно, займалася дружина. А ще, почуття батьківства поширювалось у мене не тільки на власних дітей, а й на бійців. Коли керував взводом, доводилось постійно нагадувати дорослим чоловікам, (дехто був старшим за мене) – вдягни бронік, не ходи без каски, випери шкарпетки, почисти зуби. Приходилося мотивувати під час бою чи коли впадали в ступор, іноді вирішувати якісь їхні проблеми і зальоти і постійно контролювати. Але, поки я був з ними, бойових втрат у нас не було.
Які традиційні українські методи виховання ви вважаєте доречними в наш час?
Традиційне виховання - це дуже об’ємне поняття. Ми з дружиною познайомилися під час навчання в університеті, завдяки "Школі бойового гопака", в якій спільно тренувалися, тому намагаємось будувати нашу родину на воїнських принципах. Загалом, в українських родинах на першому місці було трудове виховання – дитина тільки підростала, одразу мала якісь обов’язки. Зараз, в умовах міста це вже неактуально, бо в квартирі не так багато справ.
Ну і звісно - ієрархія в родині. Діти поважають батьків, батьки піклуються про дітей. В козацьких родинах діти обов’язково були письменні, - як мінімум вміли читати і писати. Діти старшини вчилися у провідних європейських вишах. А ще, змалку зналися на військовій справі, - як хлопці так і дівчата. Чи втратило це актуальність в наш час? Не думаю. Поки що наші діти ще маленькі, але в майбутньому подбаю про те, щоб вони вміли боронитися, знали основи виживання в екстремальних умовах.
Також, на мою думку, в родині має закладатися проукраїнський світогляд. Дома у нас територія української мови. Книги, мультики, міжособистісне спілкування – тільки українською. Дружина знайомить їх з культурою, - ходять на різні народні свята, в музеї. Простір в якому ми живемо – вишиті рушники, дерев'яні шаблі, іграшки з петриківським розписом, ляльки-мотанки, все це на рівні підсвідомості записується дітям, немов код. Ну і діти змалечку мають розуміти, що вони українці. Наприклад, у наших сусідів - поляків є такий звичай, коли мама вчить малюка говорити вона часто йому повторює: «Я єстем поляк!». Часом діти в садочку на питання: «Хто ти?» відповідають «поляк», замість того, щоб назвати ім’я. Змалечку їх вчать пишатися тим, ким вони є. Гадаю, так само повинні виховувати дітей і українці.
Або ж традиційний елемент виховання зі шкіл з минулого - різки.
Дітей бити не можна. Це аксіома!
Але зі свого досвіду я розумію чому цей метод був дієвим. Коли я займався Бойовим гопаком то відвідував спортивні семінари, тоді для нас влаштовували тренування «майже як в Шаоліні». Тоді ми випробували систему «буків». Якщо під час тренування ти погано працюєш – можеш отримати палицею. Підкреслюю, ми були вже дорослими 20-річними дядьками і пішли на цей експеримент з власної волі, й до тренерів не мали ніяких претензій. Під час іспитів ми показували набагато кращі результати від тих, хто тренувався без «буків». Сучасні нейрофізіологи теж підтверджують той факт, що біль, в межах розумного, стимулює роботу мозку і швидкість реакції. До війни я займався хартболом, носив таку броню, яка дозволяла відчувати біль від ударів і пострілів, таким чином навчився їх уникати. Все це дуже допомогло мені на війн.
Бити дітей непедагогічно, метод цей застарілий, але факт – в певних ситуаціях біль може бути союзником.
Які найулюбленіші заняття у вас з дітьми?
Діти – це можливість догратися. Наприклад, коли іду з ними в батутний парк, то купую «дитячий» квиток і собі. Більшість батьків сидять на диванчиках, поки діти граються, а мені цікаво пострибати разом з ними. Тим більше, в часи мого дитинства, таких атракціоні не було). Любимо піші прогулянки, їздимо в парк «Наталка». Іноді просто всі разом валяємось на дивані, дивимось мультики.
Ви строгий тато?
Так.
Що у вас виступає за покарання, що за мотивацію?
Зазвичай діти поводять себе так, що карати їх немає за що. Але часом, як крайній метод, можу поставити в куток. У сина був період негативізму, коли він намагання всього добиватися криками й протестами – дружина нічого не могла з ним вдіяти. Я раз поставив в куток – більше не повторювалось. Намагаюсь тримати їх в рамках: от це робити можна, а це ні. Зараз привчаються без нагадування чистити зуби і збирати іграшки. Знають, якщо забули, мають присісти 10 разів, і потім виконувати. Діє:)
Мотивація – як правило зробити для них те, що вони хочуть, - сходити разом в магазин і вибрати омріяні іграшки. Але у нас правило: ми не мотивуємо за гарні оцінки чи якусь допомогу по дому.
Як вплинула війн на ваші стосунки з дітьми, дружиною? Щось змінилося?
Війна насправді змінює. Спочатку ти думаєш, що війна своєрідна перерва в житті. «От швиденько повоюємо, переможемо, і все буде як раніше», - думали весною 2014. Але, насправді, вона стає новим життям. І те, наскільки ти вмонтувався в цю нову реальність, визначає твої шанси бути реалізованим. Безліч моїх товаришів по службі розлучилися в часи війни. Часто дружини ставили їм ультиматум: «Вибирай: або я, або війна!», або просто не бажали чекати, або не сприймали тих змін, що відбулися з чоловіком на війні. А є й інші приклади, мій товариш, неперевершений зброяр Іван Савельев саме в часи революції і війни зустрів своє кохання, одружився, став батьком доньки. І це дійсно справжні почуття і міцний союз перевірений війною.
Ми з дружиною від початку стосунків були друзями і однодумцями. Вона не відхрещувалась від війни, а намагалась її зрозуміти і прийняти, чекаючи мене, студіювала військову психологію. Разом з тим, за 2,5 роки навчилася багато чого робити сама, знаходити способи вирішувати повсякденні проблеми. Після демобілізації я перші півроку звикав до мирного життя і намагався уникати людних місць, компаній, а особливо пікніків на природі (після служби в піхоті і життя серед полів і посадок, хочеться комфорту і цивілізації). Ми стали вести більш закритий спосіб життя, але вона з розумінням поставилася до цих змін.
Разом з тим, як не дивно, війна зробила нас щасливішими. Навчилися цінувати кожну мить життя, радіти простим речам і менше розмінюватися на дрібниці.
Не знаєш напевне, що може бути завтра, тому варто бути щасливими тут і тепер.
Фото: личный архив
Читайте также
