Достатньо заплющити очі на декілька секунд, щоби зрозуміти, як важко жити, нічого не бачачи. Сліпота – це не завжди наслідок захворювання або похилого віку.Хтось погано бачить з дитинства, а хтось – народжується сліпим. Наш автор Олеся Імамова підготувала статтю про те, чому виховання, розвиток та навчання незрячої дитини потребує особливого підходу, які проблеми інклюзивної освіти є в Україні та як їх вирішують за кордоном.
Олеся Імамова, автор статей, мама
13 листопада - Міжнародний день сліпих. 285 мільйонів людей нашої планети мають порушення зору. Серед них 39 мільйонів – незрячі, 246 – мають значний ступінь зниження зору.
Інклюзивна освіта чи школи-інтернати?
В Україні працює 6 спеціалізованих шкіл-інтернатів для сліпих та 28 шкіл для слабозорих дітей. У цих навчальних закладах навчається 780 учнів. Немає точної кількості дітей, які відвідують звичайні школи. Також нема офіційної інформації скільки дітей взагалі не ходять у школу через вади зору.
Спеціалізовані заклади для сліпих та слабозорих дітей забезпечують необхідними посібниками, книгами, матеріалами. Однак чимало підручників або надто застарілі, або затерті до дірок, або взагалі їх нема. Таку ситуацію чиновники пояснюють браком коштів на книги шрифтом Брайля. Адже друкувати їх в Україні дуже дорого, та й практично нема де.
Інклюзивна освіта – це теорія, яку важко втілити на практиці. Є кілька успішних історій включення сліпих та слабозорих учнів у звичайні школи. Однак ці поодинокі випадки – винятки, які реалізували завдяки ентузіазму та наполегливості батьків, активістів, учителів, благодійних фондів.
Українська школа не готова до сліпих та слабозорих дітей?
Ні школа, ні українське суспільство не готове прийняти сліпих людей. В Україні практично нема ніяких умов для їхнього комфортного життя. Держава може забезпечити садочками, школами-інтернатами, соціальними пільгами. Однак такі діти зовсім не адаптовані до життя у суспільстві. Суспільство теж абсолютно не розуміє, як спілкуватися з незрячими людьми, як їм допомогти, як забезпечити роботою, які умови створити для розвитку.
Приклад Швеції показує нам, як держава ще у вісімдесятих роках відмовилася від спеціалізованих шкіл для незрячих та слабозорих дітей. Для цього вони створили систему соціальної адаптації. Кожні півроку дитина разом із батьками відвідує Тифлоцентр, у якому навчають володіти шрифтом Брайля, просторовій орієнтації за допомогою білої тростини та основам роботи з тифлоприладами. Батьки отримують інформацію про те, як забезпечити дитині комфортне шкільне життя, як навчити добиратися від дому до школи, як поводитися з однолітками.
Шведські учителі, які працюють зі сліпими чи слабозорими учнями, проходять спеціальні курси. Їх вчать, як правильно організувати навчальний процес, аби діти з особливими потребами не відставали у навчанні, а також не затримували роботу зрячих дітей.
В Україні незрячі діти соціально неадаптовані. Вони не можуть комфортно пересуватися, адже для цього нема ніяких умов. Чимало дітей навіть білої тростини не мають. Що вже казати про звукові світлофори, які не завжди є навіть у великих містах.
Звичайні школи не пройдуть тест на інклюзивність. Учителі не підготовлені, не знають як працювати з незрячими дітьми. Держава не зможе забезпечити для кожного учня необхідні підручники, посібники, зошити шрифтом Брайля.
В ідеалі кожна незряча дитина повинна мати доступ до книг у трьох форматах: рельєфно-крапковому, звуковому (дейзі) та електронному (вордівський файл).
Насправді ж, є лише мізерна кількість книг озвучена у форматі дейзі. І те – незаконно, адже волонтери самі озвучують книги, чим порушують авторське право.
Чи потрібні школи-інтернати для незрячих дітей?
Спеціалізовані школи-інтернати для сліпих та слабозорих дітей насправді не мають ніякого спеціального комп’ютерного обладнання чи ще чогось унікального для учнів. Вони займаються за застарілими підручниками, витертими від часу настільки, що вже нічого не можна прочитати. Учні не мають комп’ютеризованих синтезаторів для озвучки, смартфонів зі спеціальними програмами. А, якщо і мають, то це заслуга волонтерів чи батьків. Виникає питання: якщо спеціалізовані школи не можуть дати нічого особливого для навчання дітей, то для чого вони потрібні?
Вихованці спецшкіл часто називають їх гето, адже вони не можуть спілкуватися з іншими людьми. А це в майбутньому ускладнює їхню соціальну адаптацію. Хоча є приклади спільного навчання, як у запорізькій школі-інтернаті, вчитель якої став вчителем року 2018. В цій школі навчаються діти і без проблем з зором.
Українську школу необхідно готувати до дітей з особливими потребами, а не замикати у інтернатах, де вони відірвані від світу.
Сліпі діти у вишах
Українські виші приймають сліпих та слабозорих дітей, та не завжди можуть їм забезпечити умови навчання. Однак факт, що тисячі українських дітей із вадами зору можуть бути журналістами, програмістами, адвокатами, інженерами, економістами і ще ким завгодно, радує. Але це все відбувається не завдяки підтримці держави і громадськості, а всупереч.
Сліпі та слабозорі діти нічим не відрізняються від звичайних. Хіба тим, що не можуть побачити цей світ, зате можуть відчути, почути, спробувати його. Але ми, громадськість, можемо стати їхніми очима.
Фото: автор, depositphotos.com
Читайте також
