Система интернатов в Украине давно требует изменений. В государственных учреждениях того типа, в том виде, какие они есть сейчас, воспитывать адаптированных к внешнему миру детей крайне сложно. По статистике, меньше 10% выпускников интерната нормально устраиваются в жизни. Это катастрофические цифры и ясно, что изменения необходимы давно, они перезрели.
Про продвижение реформы, потребности детей, про острые вопросы современности и изменения, которые нужны нам всем, мы поговорили с Галиной Постолюк, директоркою регионального офиса “Надія і житло для дітей” в Украине. И это непростой, но крайне важный разговор.
Галина Постолюк, директорка регионального офиса “Надія і житло для дітей” в Украине
Скільки дітей зараз у інтернатах України?
В інтернатах нині перебувають 106,7 тисяч дітей. При цьому 92,3% з них мають хоча б одного з батьків, і лише 7,7% дітей в інтернатах – сироти.
17,3% з усіх дітей в інституціях мають інвалідність, усі інші – звичайні діти, чиї батьки за різних обставин не здатні забезпечити їм гідного піклування і виховання в родині.
На якому етапі зараз реформа?
У 2019 почався другий етап реформи, який передбачає розвиток соціальних, медичних та освітніх послуг в громаді з поступовою трансформацією закладів відповідно до регіональних планів.
Чи змінилось щось за півтора року, відтоді як стартувала реформа?
На жаль, головний здобуток реформи — декларація змін. Навіть інформаційної підтримки як такої немає. Всі знають, що йде реформа системи охорони здоров'я, децентралізації, освітня реформа, проте мало хто чув про реформу інтернатів. Проте вона надважлива для всього суспільства, адже нам з вами жити поруч з тими дітьми, що виростають та покидають інтернати. Якими вони стануть — щасливими дорослими, інтегрованими у суспільство, чи продовжать сумну історію свого роду, - залежить і від нас теж.
Є, швидше, ілюзія змін - зменшується кількість закладів одного типу, збільшується кількість закладів іншого. Це найбільш характерно для закладів, підпорядкованих Міністерству освіти. Наприклад, загальноосвітні школи - інтернати або санаторні школи стають ліцеями-інтернатами, спеціалізованими закладами. Але по суті вони зберігають всю ту ж саму культуру - цілодобове проживання дітей поза сім'єю. Як і раніше, найбільша кількість дітей за бажанням батьків та рекомендаціями ресурсно-інклюзивних центрів влаштовується до спеціальних шкіл-інтернатів
Чому так відбувається?
Г: Керівництво інтернатів зацікавлено у збереженні дітей, інакше інтернат розформують, а персонал залишиться без роботи. У літній період керівники та працівники закладів їздять селами та вмовляють батьків влаштовувати дітей до них. Мовляв, про дітей там дбатимуть, годуватимуть, а батьки матимуть змогу спокійно працювати й забирати дітей на вихідні. Фактично, таким чином держава сприяє деградації інституту сім'ї.
Дуже швидко батьки перестають забирати дітей додому. Спочатку це відбувається щовихідних, потім — раз за місяць, згодом — раз на рік. Не треба дбати, перейматися, займатися дитиною...
Інтернати навіть додатково рекламують себе, виставляючи свої стенди на виставках освіти.
Грає на руку і те, що нема чітких процедур та механізмів змін спущених “згори” та обов'язкових до виконання.
Є позитивний крок щодо обмежень на влаштування в заклади для “дітей, які потребують соціальної допомоги”. Сьогодні такі рішення мають проходити через комісії з питань захисту дитини, в той час як раніше дітей приймали просто за заявою батьків.
Але це обмеження не стосується всіх інших (спеціальних, санаторних, спеціалізованих) типів закладів. Вважається, що більшість дітей знаходяться там за станом здоров'я, хоча насправді це не так.
Щодо причин, чи є якась статистика, через що діти потрапляють в інтернати?
Г: Серед офіційних підстав найчастіша – порушення розвитку, стан здоров’я дитини. А насправді, це не зовсім так. Ми не раз бачили в інтернатах по кілька дітей з однієї сім’ї з однаковим діагнозом. Такого не може бути навіть з урахуванням всіх похибок діагностики. Тобто діагноз вигадують, “малюють”, щоб влаштувати дитину в інтернат.
З нашого досвіду — головна причина, чому діти опиняються в інтернатах, - умови життя, бідність, алкогольна залежність батьків, батьки, що самі виховувались в інтернатах та не мають досвіду сімейного життя, не розуміють, що робити з дитиною.
Останнім часом ще одною причиною стало те, що до інтернату органи опіки і піклування можуть влаштувати дитину безкоштовно, а коли в іншу форму (навіть тимчасово), то треба оплачувати з місцевого бюджету.
Що ж робити, щоб прибрати ці причини?
Г: Інвестувати ресурси в підтримку сім’ї, в роботу з батьками. Якщо родина знаходиться у складних життєвих обставинах, найчастіше вони не мають достатній рівень розвитку батьківських навичок, не знають, як піклуватися про дітей. Тож необхідно не просто допомогти розв'язати матеріальні проблеми, працевлаштуватися, навести лад у домі, але й доступною мовою, не ображаючи, навчити доглядати за дитиною.
Зараз недостатньо соцпрацівників на місцях для таких задач?
Г: Так, на жаль, сьогодні є провал у забезпеченні базової ланки соціальної роботи, зокрема, у функції ідентифікації проблеми. Адже спочатку хтось має побачити, що в сім'ї не все гаразд, а вже потім будувати індивідуальну стратегію розв'язання проблем. Тобто фахівці мають бути фізично присутні у громаді, ОТГ.
Також є проблема у розумінні обов'язків соціального працівника, його освіти та спеціалізації. Наразі до їх обов'язків входить допомога ветеранам, самотнім та людям похилого віку, для цього не потрібна дуже висока кваліфікація. Інша справа – привести сім'ю до “одужання” індивідуально та фахово. Потрібні знання психології, соціальної роботи. І це не одна з функцій соцпрацівника, а абсолютно окрема робота.
Навіть більше, її суть не у формальних візитах, де працівник просто спостерігає і фактично не втручається у те, що відбувається в сім'ї: все нормально - похвалив, погано – насварив. Скільки ми знаємо трагічних випадків, де фатально постраждали діти, хоча було очевидно, що ця сім'я знаходиться в зоні ризику - і соцпрацівники ходили, і сусіди знали. Провели бесіду, накричали, видали «інструкції», і на цьому все.
Наприклад, у Польщі така людина називається «сімейний асистент», там відводиться півтора року на інтенсивну роботу з сім'єю, щоби вивести її на рівень самостійного функціонування.
До того часу не приймається рішення про позбавлення батьківських прав, всі налаштовані на роботу заради збереження родини.
У Дніпровському районі (наш пілотний район) Дніпропетровської області ми зберегли соціальних працівників, бо показали їх користь для громади, яка взяла на їх утримання коштом місцевого бюджету. Зараз у рамках децентралізації у місцевих громад є можливість утримувати спеціалістів. Але поширеної практики немає, бо немає чітких рекомендацій та процедур. Все тримається на власній ініціативі, на свідомих головах ОТГ.
І тут постає питання наскільки громада відчуває свою відповідальність за цих дітей, за дорослих, які з них виростуть і житимуть поруч з ними. Хто буде жити у їх під'їзді, наприклад поруч з вами — алкоголіки, що п'ють, кричать і б'ють вже своїх дітей, чи адекватні достойні люди?
Що ми, як пересічні громадяни, можемо зробити? Наскільки це коректно – втручатися у сімейні стосунки?
Г: Наприклад, у Львівської освітньої фундації є проект «Добрий сусід», де на волонтерських засадах сім'ям, що зіткнулися з проблемами, допомагає інша сім'я. Не стільки й не лише якимись речами, матеріальним, скільки порадою, підтримкою. Своєрідне менторство.
Або проект “МамаSOS”, де батьки, теж виключно за покликом серця, допомагають одиноким мамам, багатодітним та сім'ям в СЖО.
Будь-яка небайдужа людина може просто спитати, чи вона може допомогти. Може погуляти з дітьми, щоб мама спокійно прибрала вдома чи просто побула одна, відпочила, вимила голову без криків під дверима. Іноді треба так мало, щоб в батьків з'явились нові сили.
Тобто проявляти співчуття?
Г: Так, і не засуджувати. З власного досвіду знаю, такі батьки емоційно “зашкарубли”, звикли, що їх засуджують. До них важко достукатися, особливо через осуд. Вони вибудували емоційний захист від всіляких “ай-яй-яй”. В кращому випадку вони не реагують, в гіршому — проявляють агресію.
Навпаки, їх емоційну броню розтоплює відношення з розумінням та емпатією. Коли хтось вірить у них, з'являються сили, бажання змінити своє життя, стати кращими, виправдати довіру.
Проте є речі, які не можна толерувати — це побиття, насильство. В такому випадку спочатку рятуємо дитину, а вже потім розбираємося – наскільки це системне явище і що робити далі.
Які зміни в законодавстві потрібні, щоб ситуація покращилась?
Г: Наше законодавство зловживає декларативністю, що спричиняє провалля між законом та його виконанням. Закони пишуться в кабінетах, відірвано від реальності. Часто в них випущено з виду питання хто що робить, якими інструментами, куди передавати данні, хто відповідальний. Лише в резонансній ситуації з'являються “крайні”, проте рідко хто розбирається у причинах, що до неї призвели.
Потрібно, щоб у впливових осіб було принаймні розуміння потреб дітей, їх інтересів.
В нас участі дітей - ні в законодавстві, ні в практиці – фактично немає. Тобто дитина – об'єкт і дорослий вирішує, що для неї краще. Ніхто не переймається її почуттями, бажаннями, особливо коли дитину висмикують зі звичного середовища і забирають з родини.
Дитина ж не в змозі зрозуміти всіх причин. Мама шльопала і раніше, шльопнула сильніше — це ж не значить, що дитина припинить любити свою маму. А коли дитину вилучають з родини, хто питає, хто думає, як їй це пояснити?
Якщо керівник не вмотивований, то як гарантувати якість послуг для дітей?
Г: Стандарти та процедури. В створених нами центрах соціальної підтримки дітей та сімей є ключова людина, яка знає історію дитини. Вона залучає потрібних фахівців, можливо, родичів. Тобто є одна конкретна людина, що несе відповідальність за дитину.
Як це відбувається у типових закладах? Кожен спеціаліст має свої ізольовані задачі – психолог, вчитель, реабілітолог.
Як вимірювати їх роботу, якщо вона не узгоджена між ними? В нас на рівні держави є нормативи – стільки-то працівників певної кваліфікації, стільки-то дітей, ліжок, квадратних метрів, проведена певна кількість бесід. Але якісних критеріїв немає. Стандарту якості – немає. Яка має бути культура у цьому закладі? Куди й кому дитина може поскаржитися, а з ким порадитися ? На свята, коли з'являються благодійники – діти часто замовляють в подарунок телефони, смартфони. Але кому цій дитині телефонувати, якщо вона не знає нікого за межами інтернату.
Тобто дитина, яка росте в інтернатному закладі не знає, як може бути інакше?
Г: Немає норми, немає з чим порівнювати, особливо якщо дитина зростає в інтернатах змалечку. Не знає своїх прав і кому жалітися. А якщо й комусь поскаржиться, то немає гарантії, що після цього не постраждає. Більше того, згідно з нашим опитуванням, працівники інтернатних закладів не проходили спеціалізованого навчання з розуміння і дотримання прав дітей.
У нас у центрі ми постійно проводимо ігрові заняття з дітьми щодо їх прав і тренінги для працівників, як попереджувати і захищати дітей від насильства. Якщо виявиться, що працівник кричить чи в інший спосіб принижує дітей, він буде звільнений.
А взагалі коли помінялося відношення до сиротинців у суспільстві?
Колись же вважалось, що достатньо дитині - сироті дати дах і нагодувати. Коли з’явилося розуміння, що цього недостатньо?
Г: Повернімося до факту, що 92% дітей мають хоча б одного з батьків. Вони не є сиротами. Термін “сиротинці” абсолютно некоректний. Іншими словами держава перебрала на себе функції батьків, що не є природнім і ефективним. Суспільство бачить плоди інтернатного виховання – покоління людей, яким складно адаптуватися в житті, знайти роботу, створити сім’ю. Згідно з міжнародними дослідженнями і наш досвід це підтверджує, менше 10 % вихованців нормально влаштовуються в дорослому житті. Це викликає запитання. Чи не час спитати на що ідуть наші податки?
Але завдяки чому ми в суспільстві почали говорити, що треба враховувати думку дитини, звідки взялась така “дивина”?
Ще 100 років тому діти в одній кімнаті з батьками не їли, бо за людей не вважались.
Г: Інтернатна система - спадок Радянського союзу, де була парадигма, що людину формує колектив. Що держава має піклуватися. Тоталітаризм проявлявся навіть в цьому — бо держава знає краще, як і де рости дитині, яке виховання в неї закладати.
Вже потім стали розкриватися речі, що відбувалися в інтернатах — зловживання грошима, владою, насильство психологічне, фізичне та сексуальне.
Став сильнішим вплив Заходу — ідеологічний, в першу чергу, де дитина стала повноцінним членом родини.
З'явилась теорія прив'язаності, що пояснювала потребу у теплі і піклуванні, а не лише у теплому та сухому житлі.
Прийшло розуміння, що таке свобода індивідуума, що таке несвобода, ізоляція, соціальна інклюзія, включення і рівність всіх людей. Все це йшло паралельно з розвитком суспільства.
Наша “материнська” міжнародна організація “Надія і житло для дітей”стала однією з перших, хто показав існування альтернативи інтернатам. Те, що для західних країн вже стало нормою (відсутність інтернатів) довелося і досі доводиться вигризати із реального життя та уявлення про нього.
Тобто така велика кількість інтернатів і дітей в них це спадок від СРСР?
Г: Так, вони існують фізично, більшість створена у 50-70 роках минулого століття, є ще такі, що були засновані в 1938, 1945 роках. Досі є інтернати з великою кількістю дітей - 200 -400. Зберігається патерналістська позиція держави, що не питає думку дитини, діє не за її волею та бажанням.
Наша організація почалася з того, що в Сараєво ми відбудували інтернат для дітей, які через військові конфлікти залишись без даху над головою. І лише побудувавши його, ми здогадались звернутись до дітей: “Тепер, коли ви маєте все, чого б ще вам хотілось”? І вони сказали: “Сім'ю”.
В багатьох сферах ми ще боремося з радянським минулим. Ця реформа починається з цінностей, які ми в неї в них закладаємо, з того, чи здатні ми змінити усталені погляди і поступитися комфортом нічого не помічати і нічого не робити, чи здатні ми поставити найкращі інтереси дитини вище відомчих і власних.
Вилучення дитини з сім'ї має бути тимчасовою мірою й регулярно переглядатися, але цього не відбувається.
Дитина, що потрапляє в “лапи” інституції, перекидається як м'ячик, з одного закладу — в інший. Ніхто не працює над тим, щоби вона повернулась додому, над тим, щоб їй було куди повернутися.
Навіть краще за матеріальними умовами місце не може замінити дитині дім. Один наш підопічний, хлоп'я 5 років, сказав: “Центр (соціальної підтримки) — це місце, де я можу побути, поки мама мене не забере”.
Людство не придумало нічого кращого для дитини за сім’ю. Сім’ю, в якій батьки люблять і піклуються про дітей. Адже не секрет, що наш успіх у дорослому житті напряму залежить від того, яким було наше дитинство.
Вкладати в підтримку сім’ї, розвиток дітей – це має бути пріоритетним в політиці держави, політичних партій.
З Довідки Міністерства соціальної політики “Надія і житло для дітей” - одна з благодійних організацій, що допомагає державі у впровадженні реформи. За 20 років існування організація створила 65 дитячих будинків сімейного типу, 2 Центри матері і дитини та 2 Центри соціальної підтримки для дітей і сімей . Завдяки існуванню центрів соціальної підтримки в двох районах відпала потреба у 2-х інтернатах, в яких раніше утримувались діти. Частково вони повернулися в свої сім'ї, частина знайшла свій дім у прийомних родинах, 10 дітей тепер живуть у маленькому груповому будиночку — альтернативі великому інтернату, що більше відповідає інтересам та потребам дітей.
Зараз “Надія і житло для дітей” разом з партнерами працює над реформами ДІ Дніпропетровській області, маючи успішний досвід у Дніпровському районі. Після обласного рівня БО є шанс поширити реформи на всю Україну.
Розмову записала: Дарія Байрак
Читайте также
